Читати Великодушні вороги (Право на зраду) - Стюарт Елізабет - Сторінка 64
— А їй це все відомо?
— Що ж, у такому разі, тобі краще поквапитися. Вона закохана в тебе, любий, це очевидно. І ти вже мене вибач, але я маю сказати: збоку все виглядає так, ніби ти її заохочуєш.
Діана схилила голову набік і поблажливо посміхнулася.
— Але, може, у вас із нею є якісь свої секрети? Можливо, вона має таланти, яких я оцінити не в змозі?
Олександра охопив напад гніву. Він розгнівався на Діану, та й на самого себе теж.
— Нічого такого не було!
- Ось як? — Діана глузливо склала губки бантиком. — Отже, вся річ у цьому?
Олександр заклав руки за голову. Зазвичай йому подобалося пікіруватися з Діаною. Але не зараз. Не з цього приводу.
— Якби я не знав тебе, кохання моє, то запідозрив би, що ти ревниш, — він усміхнувся і підморгнув їй. — Але я добре тебе знаю.
— Так, сподіваюся, — Діана нахилилася і поцілувала його в лоб. — Я настільки далека від ревнощів, що вбрала її в одну зі своїх суконь (щоправда, її довелося трохи вшити) і послала до неї Марі, щоб надати хоч якусь форму цьому немислимому волоссю. Якби ти зустрів її при дворі, то тепер, мабуть, не впізнав би. Вона виглядає справжньою чепурухою.
- Дякую Люба. Це все, що я міг би бажати.
Вона повільно обвела кінчиками пальців його рота.
- І більше нічого? Раніше з тобою такого не було, Олександре. Якщо це є вінець твоїх бажань, я буду глибоко розчарована.
Діана посміхнулася і відступила від ліжка.
- А тепер доїдай свій сніданок. Смачного. Коли закінчиш, знайдеш леді Дуглас у саду. Раджу поділитися з нею своїми планами… принаймні деякою їхньою частиною.
Вона відчинила двері, але обернулася на порозі.
— І прошу тебе, будь з нею лагідніше, любий. Втіш її. Вона, звичайно, гостя в моєму домі, проте суспільство юних осіб, які страждають від нерозділеного кохання, видається мені надзвичайно обтяжливим.
На той час, як Олександр вирушив на пошуки Джонет, минуло більше години. Покінчивши із щільним сніданком, він прийняв гарячу ванну і поголився, а потім натягнув свіжозчищені шкіряні штани, одягнув білу льняну сорочку і пішов прогулятися садом.
Але Джонет не було. Він обійшов усі приміщення центральної вежі та почав шукати її у зовнішніх укріпленнях. Дійшовши нарешті до стайні, Олександр стривожився не на жарт. Джонет не було й тут, зате він побачив Гранта, що сидів на низенькій лавці. Його вірний супутник стругав якусь паличку і виглядав похмурішим за звичайний.
- Ти бачив Джонет?
- Так, вона поїхала кататися верхи. Сказала, що їй хочеться побути на самоті.
— І ти її відпустив одну?
— Схоже, їй справді хотілося побути на самоті.
— Живо сідлай мого коня! Якщо з нею щось трапилося, я…
Грант підвів голову.
— Тут є невеликий парк, розбитий за наказом графині. Он за тією луговиною. Вчора, доки ти спав, ми з дівчинкою їздили туди разом. — Він знову похмурнів і повернувся до свого безцільного заняття. — На мою думку, їй краще побути там, ніж сидіти тут у чотирьох стінах.
- Кажи прямо. Її щось засмутило? В чому справа? — насторожено примружився Олександр.
— Призначено день суду над М'юром. Говорять, проти нього виставлено багато свідків.
- Прокляття! Хто їй сказав?
- Діана. Згадала походячи сьогодні вранці. Почула, мовляв, про це, коли виїжджала з Едінбургу.
— Побий мене грім! Як вона могла зробити таку дурість?
Грант знизав плечима.
- Хіба наша Діанасхожа на дурницю? — На хвилину він з головою пішов у вистругування зубочистки. — Подумай про це трохи, братику. До тебе дійде.
Олександр знову вилаявся і покликав конюха, що вийшов з-за рогу.
— Сідлай мій кінь, та швидше!
— Дві твої жінки в тому самому будинку. Схоже, нам усім тут скоро стане тісно, га?
— Джонет Максвел не моя жінка, — холодно відповів Олександр. — Я привіз її сюди, бо обіцяв їй допомогти, але головним чином, щоб помститися Мердоку. Як тільки я все влаштую, вона вирушить до Франції.
— Так, звичайно, — хмикнув Грант, продовжуючи безперервно стругати. — Тільки не кажи мені, що тебе це не турбує.
— Її подорож до Франції? Ні каплі.
Грант похитав головою.
— Можеш брехати дівчиськові, якщо хочеш, або собі самому, якщо ти настільки дурний, але мені не намагайся морочити голову будь-якою нісенітницею. Я хитрий старий горець, і я знаю тебе. Незважаючи на обидві ці обставини, я до тебе прив'язаний, братику. І трохи стривожений, розумієш?
Олександр тяжко зітхнув. Кілька хвилин він мовчав, потім його обличчя розпливлося в посмішці.
— Не думав, що моя душа — це відкрита книга. Спершу Діана. Тепер ти.
Він зволікав, у його голосі залунали гіркі нотки.
— Смішно, чи не так? Боже милостивий, та М'юр помер би зі сміху, якби впізнав!
Грант, як ні в чому не бувало, продовжував вистругувати свою зубочистку.
— Точно вмер би, даю слово. Яка витончена помста! Я дозволив своїм почуттям взяти гору над розумом ... Діана вже на це натякнула, і вона, звичайно, права. Я відішлю дівчинку до Франції. Мені нема чого їй запропонувати. Мені взагалі нема чого запропонувати порядній жінці. М'юр про це подбав!
— Мені дуже шкода, братику.
- Мені теж. Але я з цимвпораюся, — Олександр зітхнув і провів рукою по волоссю. — Така людська доля, чи не так? Бажати, що недоступно. Напевно, справжня мудрість полягає в умінні задовольнятися тим, що є і поки що можна.
— Багато хто так вважає.
— Я б і сам так сказав ще два тижні тому… та не тепер. - Олександр помовчав. — Послухай, Гранте... ми стільки разів виручали один одного з найнеймовірніших переробок... Я вже й рахунок втратив, — він затнувся і прикусив губу. — Я хочу сказати… Сподіваюся, ти розумієш…
Грант глянув йому прямо в очі.
— Я ж тобі казав, я хитрий старий горець. Не потрібно слів. Ти звик до темного боку життя, братику, ти багато чого переніс і на відміну від інших не скаржився. І я ще не втратив надії побачити, як ти проб'єшся до світла.
Вони мовчки дивилися один на одного. Раптом Олександр засміявся.
— О Господи, як ми дійшли до такого життя? Я збирався сказати, що шкуру з тебе спущу!
Конюх навів осідланого коня. Обличчя Гранта набуло звичайного непроникно-похмурого виразу.
— Сідай ти краще на коня та їдь за дівчинкою. А мою шкуру не чіпай, вона мені дуже дорога, вся до останнього шматочка. Після стільки років, вважай, я з нею зродився.
Олександр скочив у сідло.
— Кожному, хто посягне на твою шкуру, доведеться взяти й мою. А мені й самому останнім часом її не вистачає.
Він повернув коня і риссю направив його до воріт.
Грант глянув йому услід.
— А хто винен, хлопче мій?
Він скрушно похитав головою.
— Аж надто ти хитрий, як я подивлюся. Сам себе готовий перехитрити.
Джонет пильно дивилася на воду витягнутого вузькою смужкою ставка, намагаючись проникнути поглядом за відбивання, що вагалося, над здибленою брижами поверхнею.Крихітна рибка вислизнула з-під корону, що затонув, і заснувала між водоростей, що коливалися. З-за корча здалася і повільно рушила їй назустріч велика риба.
Сама того не помічаючи, дівчина затамувала подих. Вона знала, яке те, за ким полюють.
Але хижак ліниво проплив повз, нічого не помітивши. Отже, його крихітній жертві відпущено ще день, щоби вирости і порозумнішати. А може, й менше. Може, годину чи лише кілька хвилин.
— Яке цікаве заняття: дивитися на воду! Дивно, як це мені раніше не спадало на думку!
Джонет здригнулася від несподіванки.
Олександр підійшов до неї, ведучи на поводі свого коня. Він був смаглявий і в шкіряних штанях, що щільно облягали, і білій сорочці виглядав бадьорим і свіжим. Довгий сон явно пішов йому на користь. Вона зраділа, і одразу ж, як не дивно, її обурило обурення. Напевно, Роберт виглядає нині далеко не так добре.