Моем Сомерсет
Елліот тримався тієї думки, що ранковий сніданок слід їсти наодинці або, у разі нагальної потреби, з зовсім сторонніми людьми; тому місіс Бредлі мимоволі, а Ізабелла навіть із задоволенням пили ранкову каву кожна у себе в спальні. Але іноді Ізабелла просила Антуанетту віднести її піднос до кімнати матері, щоб поговорити з нею за чашкою кави з молоком. Життя її було так заповнене, що тільки в цей час доби вони й могли побути наодинці. Одного ранку, коли вони прожили в Парижі вже близько місяця, місіс Бредлі спершу вислухала її розповідь про те, як вона і Ларрі з компанією друзів півночі кочували з одного нічного клубу в інший, а потім поставила питання, яке тримала в думках із самого їх приїзду: - Коли він повернеться до Чикаго? - Не знаю. Він про це не говорив. - А ти його не питала? - Ні. - Боїшся? - Ні, що ти. Місіс Бредлі в розкішному матині, яке Еліот неодмінно захотів їй подарувати, полірувала нігті, напівлежачи на кушетці. - Про що ж ви з ним говорите весь час, коли буваєте одні? - А ми не весь час говоримо. Нам просто добре разом. Ти ж знаєш, Ларрі завжди був мовчазний. На мою думку, коли ми розмовляємо, говорю більше я. - Що він тут поробив один? - Право, не знаю. Здається нічого особливого. Напевно, жив на своє задоволення. - А де він живе? - І цього не знаю. - Видно, він став дуже потайливим? Ізабелла закурила сигарету і, випустивши через ніс струмок диму, спокійно подивилася на матір. - Що ти хочеш цим сказати, мамо? - Дядько Елліот думає, що він винаймає квартиру і живе там з якоюсь жінкою. Ізабелла розреготалася. - Але ж ти в це не віриш? - Чесно кажучи, ні. - Місіс Бредлі критично оглянула свої нігті. -Ти сама з ним колись говорила про Чикаго?