Народні звичаї та обряди Калузької області
Мета даної доповіді - виявити залишки Слов'янських обрядів та звичаїв, які зберігаються в житті та побуті жителів Калузької області на рубежі другого та третього тисячоліть нашої ери.
Відомо, що кожен народ славиться своєю самобутністю, що виявляється у його обрядах, звичаях, святах, піснях, казках, кухні та інших особливостях культури. Не є винятком і ми, Слов'яни. Вісімсот років тому Слов'янська культура на землі В'ятичів була представлена у своїй пишності. Слова літописця”. що творити В'ятичі і нині” не порожній звук. До В'ятичів чужоземний культурний і релігійний вплив дійшов значно пізніше за інші східнослов'янські племінні спілки. У ХП столітті у В'ятичів з'являються християнські місіонери, одного з яких, ченця Кукшу, В'ятичі вбивають неподалік Серенська. Згодом саме земля В'ятичів стала ядром майбутньої української імперії. Що ж залишилося від чудової культурної спадщини тепер, наприкінці ХХ століття? Розглянемо сучасні обряди та звичаї, щоб дізнатися, наскільки у них збереглася Слов'янська культурна спадщина. Для зручності розіб'ємо предмет дослідження на три частини: обряди, свята, кухня.
Обряди.
Під обрядами розуміються не урочні урочистості, як то: батьківщини (день народження), іменини, постриги, весілля, новосілля, похорон, поминки.
Святкування дня народження є, безумовно, звичаєм одвічно Слов'янським. Бо християн не прийнято відзначати власний день народження, а відзначається лише день вступу до релігійної організації (“день ангела”, “хрещення”, “іменини”). На жаль, до нас не дійшли повних відомостей про обряд, присвячений дню народження. Збереглася лише згадка про приготування обрядового пива, присвяченого цьомудню. Окрім обов'язкового дарування подарунків та обов'язкового корова, заміненого сьогодні на святковий торт, цей обряд більш нічим не примітний.
Після багатовікового панування греко-кафолічної церкви знову повернувся звичай, за яким імена дітям дають батьки, як це було до запровадження християнства. Однак переважна більшість імен нині чужорідного походження. Власне Слов'янські імена становлять близько семи відсотків. Протягом багатьох століть зберігався звичай мати, поряд із християнським, рідне Слов'янське ім'я. Іноді людина мала відразу три імені: слов'янське, дане батьками; слов'янське, дане громадою (світом); християнське, дане церквою; крім того, було ще й прізвисько, що нерідко переходило у спадок.
Невірно вважати, що прізвища у селян з'явилися лише після указу імператора Миколи I. Присвоєння прізвищ селянам (переважній більшості населення Укаїни) по-перше, лише офіційно закріпило усталені прізвиська, а по-друге, перевела в розряд прізвиськ (прізвищ) по батькові. Між іншим, значна частина прізвищ утворена від нехристиянських слов'янських імен. А от по-батькові є відлунням Слов'янської старовини, однією з особливостей східних Слов'ян. А загалом обряд іменин втратив повсюдно своє значення й у переважній більшості випадків поєднується із днем народження.
Сумна доля спіткала весільний обряд. Почавши руйнуватися з середини ХІХ століття, до кінця ХХ століття обряд весілля виродився в пересічний п'янку. Зникли повністю Слов'янські вбрання нареченого та нареченої. Замість червоної Слов'янської весільної сукні наречену вбрано в похоронну білу. Червоне вбрання перейшло в розряд вторинних, його одягають на другий день весілля, або при другому заміжжі. В останні роки і ця особливість також втрачаєсвоє значення.
З обов'язкових Слов'янських весільних страв (смаженої курки, корова, гаю, браги, пирога, сметани, меду, яєць, свинини) до столу подається лише коровай і свинина. Найважливіша частина весільного столу - смажена курка і пиріг "гай" забуті геть-чисто. Маються на увазі весільне обряди більшості населення Калузької області, що є з погляду обрядовості плачевне видовище, а чи не збережені у віддалених куточках області деякі пережитки весільного обряду. Крім того, за статистикою, більшість наречених під час одруження вже вагітні, а цю обставину жодним чином не можна віднести до Слов'янського звичаю.
До вторинного Слов'янського звичаю можна віднести покладання квітів та грошей до пам'ятників (принесення треби на капище). До первинних, або залишкових, обрядів належить обов'язковий виїзд у ліс з розпиванням хмільних напоїв, і навіть проїзд “семи мостам”, обов'язковий весільний поїзд, вено (викуп за наречену). Дивна річ, але наприкінці XX століття майже повністю повернувся звичай знайомства нареченого з нареченою, описаний ще в Несторовому літописі: “. схожу на ігрища, на танцювання, і на вся бісівська ігрища, і ту умикаху дружини собі, з нею ж хто звіщався. ”. Загалом, звичайно ж, весільний обряд втрачено. Причиною, на мій погляд, є руйнація життя в другій половині XIX століття, зміна економічних умов життя і побуту для більшості населення, масове переселення до міст, придушення Слов'янської культури можновладцями.
Цей обряд перебуває у кращому стані, ніж весілля, дотримується майже повсюдно. Але й тут не обійшлося без втрат. Не подаються обов'язкові обрядові страви (яловичина, хліб-сіль), не виконується звичай вибору місця для дому. Причина — переселення до вже готових будинків.побудовані без урахування бажань новоселів. Найяскравіші прояви залишкового Слов'янського обряду новосілля — внесення до будинку тварини перед тим, як туди увійдуть господарі, а також обов'язкові подарунки гостей.
Похоронний обряд визнаний вченими як найбільш стійкий, що важко піддається змінам. Водночас завдяки археології його найлегше вивчити, порівняти із сучасним обрядом. Нагадаємо, коротенько, похоронний обряд у В'ятичів, описаний Нестером: “Якщо хто помряш, творячи тризну над ним, і посем творячу краду велику, і покладеш і на крадіжку мерця сожжаху, а посем зібравши кості, поклавши на сосуду мало шлях, що творять В'ятичі і нині”.
А ось витримка про похоронний обряд В'ятичів із твору Ібн-Русті “Дорогі цінності” (IX століття): “Коли вмирає в них хтось, труп його спалюють. Жінки ж, коли трапиться у них небіжчик, дряпають собі ножем руки та обличчя. Другого дня після спалення покійника вони йдуть на місце, де це відбувалося, збирають попіл з того місця і кладуть його на пагорб. І через рік після смерті покійника беруть вони діжок двадцять більше або менше меду, вирушають на той пагорб, де збирається сім'я покійного, їдять там і п'ють, а потім розходяться.
Якщо у покійника було три дружини і одна з них стверджує, що вона особливо любила його, то вона приносить до його трупа два стовпи, їх вбивають стіймя в землю, потім кладуть третій стовп упоперек, прив'язують посеред цієї перекладини мотузку, вона стає на лаву і кінець [мотузки] зав'язує навколо своєї шиї. Після того як вона так зробить, лаву прибирають з-під неї, і вона залишається завислою поки не задихнеться і не помре, після чого її кидають у вогонь, де вона і згоряє. І вони поклоняються вогню”.
До 30-х років XX століття у Калузьких селахзберігався звичай ставити стовпи (такі собі хатинки на курячих ніжках) над могилою. Досі зберігається звичай насипати могильний пагорб (у Західній Європі цього немає). Зберігається звичай одягати небіжчика в білий саван (або прикривати білою фіранкою). Білий колір – колір скорботи у Слов'ян. Зберігається звичай кидати на дно могили жертву (гроші). Тут необхідно зробити відступ і пояснити, що у Слов'ян існувало два похоронні обряди: обряд трупоспалення та обряд трупоположення. Швидше за все, вони існували на рівній основі одночасно.
Існує логічне припущення, що ритуальний обряд застосовувався, коли родичі померлого хотіли, щоб покійний пройшов перевтілення і відродився в новому тілі (переселення душ), а обряд трупоспалення застосовувався, щоб душа покійного назавжди переселилася до Сварги (на небеса). Порівняно швидку відмову від трупоспалення не можна пояснити впливом християнської ідеології.
Слов'яни, в тому числі і В'ятичі, що вперто трималися старих рідних вірувань у всіх інших сферах життя, нібито раптом легко відмовляються від такого важливого обряду, як трупоспалення. До того ж роблять це, судячи з даних археології, мало не в рік приходу християнських місіонерів, а в деяких місцях і задовго до них! Загадку цю ще доведеться вирішити. Які ще особливості найдавнішого обряду збереглися досі? Це посипання землею покійника перед закопуванням у землю. Причому землею, принесеною на цвинтарі у мішечку з дому.
Схожий звичай існує в індуїстів, тільки там посипають червоною сухою фарбою, що у першому й у другий випадок є відлунням первісного обряду посипання охрой. Яскравим залишком обряду похоронного жертвопринесення є звичай класти в труну милодари (улюблені речі покійного, наприклад,сигарети "в дорогу" і т.д.). Загалом похоронний обряд зберігся непогано.
Дуже добре зберігся обряд поминок. Звичай приходити на цвинтар наступного дня, а також через рік після похорону, залишився точно таким, яким його описав у IX столітті Ібн-Русте. Щоправда, мед замінили на горілку. З поминальних страв повсюдно залишилися кутя (яку чомусь вже роблять із в'єтнамського рису), млинці та кисіль. Зберігся звичай ходити з поминальними дарами на могилу, залишаючи їх у жертву Духам Предків. Крім меду, який замінений горілкою, склад поминальних страв не змінився (хліб, яйця, кисіль). Не ставиться більше до поминального столу ситий і локшина. Слід зазначити, що поминальний обряд утримався найдовше у відносній цілості.
Отже, зі всього Слов'янського обрядового розмаїття збереглося у відносній цілісності лише два обряди: похорон та поминки.
Свята.
Під святами розуміються урочні щорічні урочистості. З усього розмаїття барвистих Слов'янських народних свят ми маємо наприкінці XX століття лише два: Зимові свята та Масляну.
Зимові свята.
Зимові свята або, як зараз називають, Новорічні урочистості, нині є найулюбленішим народним святом. Навіть сенс святок, що перебуває у вшановуванні народження сонця та настання нового року (від давньослов'янського годіті — чекати, тобто очікування нової весни) залишився тим самим. На жаль, усюди зник обряд колядування.
Порядок та склад святкових страв також залишився у минулому і не дотримується. Час проведення святок, у зв'язку з переходом на початку століття на григоріанський календар, став знову відповідати Слов'янському сонячному календарю. Святкування починається з 25.12 і триває до 7.01, потім повторюється вже за юліанським (старим) стилем.
Кухня.
Нинішня українська кухня кінця XX століття настільки разюче відрізняється від кухні кінця XIX століття (не кажучи вже про XV століття або Х століття), за складом та способами приготування страв, що її вже навряд чи можна назвати Слов'янською. Наприклад, до XVI століття з м'ясних страв першому місці стояли страви з козлятини і баранини. Тепер же перше місце належить стравам зі свинини та яловичини. Повністю зникли страви з гороху (крім солдатської каші та супу), житнього борошна (крім хліба).
Частка житнього хліба, що становила ще 1927 року близько 96% стосовно пшеничного, майже вдвічі зменшилася. Зникло домашнє пивоваріння. Проте повсюдно поширилося, на жаль, самогоноваріння. Зникло домашнє приготування квасів, збитнів, настоїв, медів та інших напоїв. Спосіб приготування колись знаменитого "Калузького тіста" втрачено назавжди. Зникло домашнє хлібопечення. З обрядового печива залишилося лише печиво хмиз, драбинки. Краще справа з пирогами, але і тут багато видів пирогів зникли: курник, кулеб'яка, колобок, гай, багатій і т.д.
Із справді Слов'янських страв залишаються: млинці, коровай, квас, вареники, рогалики, бублики, каша, сир, оладки, соковиті і т.п. З давніх-давен збереглася одна особливість Слов'янської кухні - незначна частка страв з риби. Підтвердження тому рідкісні "рибні дні". Загалом, хоча у Калузькій кухні залишилася Слов'янська основа, останнім часом особливості ці зникають, замінюючись якоюсь знеособленою середньоєвропейською кухнею.
Ось такий невеселий огляд Слов'янської культурної спадщини на давній землі В'ятичів. Звичаї та обряди зникають. Було б ще півбіди, якби на їхнє місце вставали нові обряди та звичаї. Але, як бачимо, такого не відбувається. Відходять слов'янські звичаї, залишаючи по собі порожнечу. І цеє головна причина все більшої безвідповідальності і бездуховності на нашій землі. Завдання полягає не в тому, щоб вигадувати якісь нові “з пальця висмоктані” обряди та свята, як “День міста”, “День міліції”, “День св. Валентина”, “Тетянин день” тощо, а спробувати відновити старі стосовно нових умов. Чим і займається, наприклад, Калузька Слов'янська громада. Не треба забувати, що поки що живий Звичай — живий і народ.