Стандарти, як насильство (Рірічі Курама)
Ти знаєш, я почувала себе так, ніби мене, з моїми звичайними людськими розмірами впхнули в сірникову коробку, ну, думаю, ти можеш, уявити яким нелюдським і жорстоким мені здавався цей процес запихання. Ну ось, їм вдалося, я змирилася, я сиділа в цій сірниковій коробці, і мовчала… те, що я відчувала тепер, гадаю, не слід описувати. Але й це не влаштовувало моїх мучителів, їм потрібно було щоб я, в такому неприродному для власної природи становищі, почувала себе задоволено, вони заглядали в цю коробку і питали: Чому ти не радієш, невже тобі погано? Тепло, спокійно, тихо. Ти, морда, що зажерлася, чому не посміхаєшся?
А через багато років, коли мене витрусили з цієї ненависної сірникової коробки, витрусили на землю, я просто лежала. Лежала і не могла поворухнути ні руками, ні ногами. Я втратила віру в себе, а тому й хотіти щось більше не могла. Я розучилася брати, тому мої руки ні до чого більше не тяглися. Розучилася прагнути до мети, тому ноги мої більше не ходили… Я лежала тепер на землі, здавалося, вільна… тільки… чомусь все в тій же формі сірникової коробки. Здавалося, за роки у складеному стані навіть чотири кути змогла знайти.
Лежала, ніби фігурка зроблена з мокрого піску, чекаючи на чиюсь «заключну» рифлену підошву.
Я більше нічого не вміла ... тільки ... тільки ... "чому ж боляче, як і раніше?"
Мораль: можна загнати людину в рамки стандартів, можна… Можливо, вона навіть фізично переживе це «звірство», тільки… те, що ви отримаєте як результат, не тішіть себе, ніколи вас не влаштує. Це буде бездушна, поранена ні на що не здатна істота. У кращому випадку ця нова істота буде жорстокою. У найгіршому ж,йому стане байдуже все, зокрема й ви – кат, заради якого він колись намагався стримати цей біль у «рамках» заготовлених вами для нього стандартів.
PS: Врятуй когось, звільни, поки є час, навіть якщо не ти цей кат,… а мене… здається, вже марно…