Читати онлайн Синій кінь, танцюючі гори автора Желязни Роджер Джозеф - RuLit - Сторінка 1
Синій кінь, танці гори
У Горячих Джерелах я звернув праворуч і тінню пронісся через Гірську Країну Артайна. Шерн довелося позбавити ватажка кертів, оскільки її банда настирливо докучала мені з високих карнизів місцевих каньйонів. Зрештою нас дали спокій, і ми опинилися під синювато-сірим небом, з якого лився зелений дощ. Тепер униз, на рівнини, туди, де в'ються піщані дияволи, наспівуючи в камінні, яким вони були колись, похмурі мелодії потойбічних світів.
Нарешті вітри затихли, і Шаск, синій жеребець з Хаосу, зупинився перед червоними пісками, що розкинулися попереду.
- В чому справа? — спитав я його.
— Щоб дістатися гір, що Танцюють, треба перетнути піщаний перешийок, — відповів Шаск.
- І скільки це займе час?
— Майже решта дня, — сказав він. — Це найвужча смуга піску. За право переправитися саме тут ми частково розплатилися. Решта дістанеться гір самі — зараз це небезпечно.
Я підняв угору флягу і потряс нею.
— Ну, а ми ризикнемо, — вигукнув я, — поки, судячи з шкали Ріхтера, там ще більш-менш спокійно.
— Правильно, проте на перевалі в Скелястих горах, там, де Тіні Амбера сходяться з Тінями Хаосу, відбувається природне переміщення енергії.
— Я знаю, що таке тіньові бурі, так зване залишкове тіньове тло. І все ж таки краще поспішати вперед, ніж розбивати табір тут.
— Коли ти вибрав мене, лорде Корвіне, я попередив тебе, що при світлі дня серед коней мені немає рівних. Проте вночі я стаю нерухомим змієм, скам'янілим і холодним, як серце диявола, і зігріваюся лише на світанку.
- Так я пам'ятаю. Ти справді служив мені на совість, як і обіцяв Мерлін. Мабуть, нам слід переночувати на цьому боці гір, а завтравирушити в дорогу.
— Але ж фон рухається. Він може наздогнати тебе десь у передгір'ях чи навіть раніше. Яка різниця, де зупинятися на нічліг? Все одно над нами чи поблизу будуть витись тіні. Злазь, будь ласка, і розсідлай мене — я хочу набути іншого вигляду.
- Цікаво який? — спитав я, стрибаючи на землю.
— На мою думку, для цієї пустелі найкраще підійде ящірка.
— Заради Бога, Шаску, як тобі буде зручно — ящірка так ящірка.
Я почав його розпрягати. Як славно знову відчути свободу...
У вигляді блакитної ящірки Шаск був неймовірно спритний і, здавалося, не знав утоми. Ще засвітло ми перетнули пустелю, і, стоячи біля нього, я почав уважно розглядати стежку, що вела через передгір'я нагору. Шаск із присвистом промовив:
— Як я вже казав, тут у будь-якому місці нас можуть спіткати Тіні. Перш ніж ми розіб'ємо табір, відпочинемо та перекусимо, приблизно ще на годину у мене вистачить сил, щоб підніматися нагору. Що ти на це скажеш?
— Гаразд, тоді нагору, — відповів я. Прямо в мене на очах дерева міняли листя. Стежка раз у раз різко петляла, а часом ставала зовсім невпізнанною. Пори року приходили і йшли: снігова хуртовина чергувалася зі спекотним вітром, а потім раптом несподівано наставала весна, і все розцвітало. Перед моїм поглядом миготіли якісь вежі, люди з металу, шосе, мости та тунелі. Потім вся ця свистопляска ніби відхилялася вбік, і тоді ми просто піднімалися звичайною гірською стежкою.
Нарешті, в затишному місці недалеко від вершини, ми розбили табір. Поки ми їли, зібралися хмари, і звідкись здалеку почулися перші гуркіт грому. Я зробив собі невисокий навіс. Перетворившись на крилатого змія з драконовою головою та пір'ям, Шаск згорнувся.неподалік.
— На добраніч, Шаску, — побажав я, коли впали перші краплі дощу.
— І… тобі… теж…, Корвін, — тихо озвався він.
Я ліг на спину, заплющив очі і майже відразу заснув.
Не знаю, чи довго я проспав. Мене розбудив страшний удар грому — здавалося, він прогуркотів над моєю головою.
Коли знову стало тихо, я виявив, що сиджу під навісом, стискаючи наполовину витягнутий з піхов Грейсвандір. Струсивши залишки сну, я прислухався. У мене було таке почуття, ніби чогось не вистачає, тільки ніяк не міг зрозуміти, чого саме.
Небо прорізав яскравий спалах блискавки, і знову пролунав удар грому. Здригнувшись, я почав чекати продовження, проте все несподівано стихло.
Я висунув з-під навісу руку, потім голову. Дощ стих. Отож чого мені не вистачало — шуму дощу.
Мій погляд привернули відблиски світла з-за вершини гори.
Вдягнувшись, я вийшов з-під навісу, пристебнув до пояса меч і накинув плащ. Потрібно було перевірити. У такому місці, як це, будь-яка активність могла становити небезпеку.
Дорогою я торкнувся Шаска — той справді здавався кам'яним — і попрямував туди, де раніше проходила стежка. Тепер вона не змінювалася на очах, хоч і стала набагато вже. Ступивши на неї, я почав дертися нагору. Здавалося, світло, до якого я йшов, трохи рухалося. Тепер мені стало ледве чутно шелест дощу. Мабуть, він йшов з іншого боку гори.
Все далі просуваючись уперед, я здогадався: десь неподалік гроза. За шумом дощу вирував вітер. Мене раптом засліпив яскравий спалах блискавки. Слідом за нею почулися гучні гуркіт грому. На мить я завмер. Дивно, але серед оглушливого гуркоту мені здалося, ніби хтось хихикає.
Нарешті я дістався вершини. Тієї ж секунди намене налетів шалений порив вітру з дощем. Не зупиняючись, я прикрився від нього плащем.
Пройшовши ще кілька кроків, я помітив у горі ліворуч і трохи нижче від себе якесь заглиблення. У ньому жахливо кружляли вогняні зіниці кульових блискавок. Усередині були двоє — один сидів на землі, а другий, схрестивши ноги, висів головою в повітрі трохи віддалік від першого. Потай я почав підбиратися ближче до незнайомців.