Чому Україна в жодному разі не повинна продавати воду до Китаю
Китайські вчені запропонували спосіб впоратися з однією з найнагальніших проблем економіки країни – нестачею прісної води в північній провінції Ганьсу, що активно розвивається. Для цього, виявляється, можна використовувати ресурси північного сусіда – Укаїни.
Суть ідеї: збудувати водогін від українського озера Байкал до міста Гуанчжоу. Ця гігантська споруда (1720 км) дозволить і підтримати сільське господарство посушливих китайських районів і просто вдосталь напоїти населення великих китайських міст.
ДЛЯ ДОВІДКИ : Подібні плани давно виношувалися в китайських ділових та урядових колах і ніколи, загалом, не ховалися. Корпорація LeEco вже домовилася з керівництвом Іркутської області розглянути можливість імпорту байкальської води. Щоправда, там йшлося про будівництво заводу з бутилізації на березі Байкалу і подальшу залізничну переправку вже розфасованої води до Китаю.
Тепер же поширена думка про те, що нічого, окрім трубопроводів, українці будувати не вміють, схоже, переважило. Але сутність питання від цього не змінилася. Так, води у нас справді багато, але, як і будь-який інший, цей ресурс також поступово скорочується. Чи потрібно нам продавати його до Китаю? Ця проблема має три ключові аспекти; Розберемося з кожним по порядку.
Аспект перший: екологічний
Прагматична і цілком логічна позиція з цього питання виглядає так: "Ось вона, вода. Вона тече. І впадає в океан без будь-якої користі. Та ще й псується-солоніє по дорозі. Тому якщо ми продамо яку частину - з гирла, - то у витоків нічого не зміниться. Натомість країна буде у плюсі".
А як виглядає правда. Якщо воду недоотримає Північний Льодовитий океан (Байкал через Ангару рясно підживлює Єнісей), атихоокеанські моря, навпаки, поповняться додатковим зливом, це у будь-якому разі вплине місцевий клімат. Але біда: скільки-небудь точних інструментів розрахунку цих впливів у сучасних учених просто немає. А наслідки, тим часом, можуть бути будь-якими - від появи чергового тайфуну десь у Східно-Китайському морі (це в кращому випадку) до, наприклад, виснаження тих самих підземних річок, які живлять сьогодні Байкал. Природна рівновага – штука тендітна, і доки баланс складається на твою користь, треба зберігати статус-кво всіма можливими силами.
А потреба населення Китаю у воді більш ніж висока. На людину там припадає втричі менше прісної води, ніж у середньому по планеті, при цьому її якість пиття залишає бажати кращого: до екологічних програм китайська влада ставиться з суто українською зневагою та й економити не привчені.
ДО РЕЧІ: У невеликій провінції Ганьсу живе 25 млн осіб – стільки ж, скільки у величезних Сибірському та Далекосхідному федеральних округах України сумарно. В одному тільки місті Ланчжоу, до якого планується дотягнути трубу, – 3,3 млн. жителів. Це більше, ніж у двох будь-яких містах України разом узятих (за винятком двох столиць).
Аспект другий: економічний
Україна перебуває у подвійному становищі. З одного боку, ми маємо найбільші у світі запаси прісної води. З іншого боку – ми абсолютно байдуже ставимося до її заощадження і готові продати будь-що прямо зараз, аби заткнути дірки в бюджеті.
Самі китайці в жодному разі не стали б продавати актив, який неминуче зростатиме в ціні. А він зростатиме. За сучасної швидкості розмноження людства та генерації ним відходів саме прісна вода - а не нафта чи зелені папірці - в найближчому майбутньому станеголовною цінністю планети. Та й перші промислові космічні експедиції, зважаючи на все, будуть стурбовані не рідкісноземельними елементами, а способами переправки на Землю великої кількості льоду.
Так от китайці, маючи такий актив, почекали б – 50 років, 100, 150… Перш ніж вирішувати, чи варто ділитися їм з кимось ще, нехай і за гроші. У них інший обрій планування: а якщо хтось у керівництві прагне захопити все тут і зараз, його тихо розстрілюють – і продовжують чекати відповідної кон'юнктури.
Продавати природні ресурси можна. Тільки не по-хижацькому, а з розумом. Здійснюючи глибоку переробку, забезпечуючи себе робочими місцями, даючи стимул розвитку своєї промисловості. Перекачування за кордон сирої нафти або води, розпродаж необробленої деревини злочинні. Продаж готового продукту забезпечує максимальну вигоду для країни, сирого – тільки тих, хто сидить на фінансових потоках.
Аспект третій: політичний
Воду не можна чіпати до останнього. Вона дорожчатиме з кожним роком. Тож відмова від співпраці з постачання води – це аж ніяк не логіка «собаки на сіні», а здоровий політико-економічний розрахунок. Вода – це наша найтвердіша валюта, і до неї треба ставитися ще бережливіше, ніж до американських асигнацій, у яких ми тримаємо Резервний фонд та Фонд національного добробуту.
Крім того, Україна має чим зайнятися крім розвитку провінції Ганьсу. Ми щиро поспівчуємо китайцям, які страждають від посухи, але спершу повинні позбутися злиднів в Україні. Середня зарплата у нас уже нижча, ніж у Китаї. У країні понад 10 тисяч покинутих населених пунктів. Нічна зйомка з космосу показує блискучий вогнями Китай та чорні простори України. У країні «Газпрому», що переміг, майже неможливодомогтися підведення газу до населеного пункту. Нормальних доріг на селі немає як класу. Тож давайте піднімемо свою країну. Замість того, щоб допомагати китайцям обживати безплідну Гобі. Скільки б вони за це не заплатили.
Будемо чесні: нам взагалі не потрібний сильний Китай під боком. Ми змушені з ним співпрацювати, оскільки традиційні економічні зв'язки із Заходом у нас порушені через незначні, загалом, питання. І в наших відносинах Китай, безумовно, старший партнер, але це не означає, що ми маємо повністю лягати під усміхнених пекінських товаришів.
Чим більше у Китаю ресурсів, тим швидше він розвивається і тим раніше піде на північ за новими ресурсами. І якщо Україна не захоче віддати свої території (потихеньку віддає – острів Тарабарів, акваторії на норвезькому кордоні, метушня навколо Курил), то Третя світова війна розпочнеться саме на російсько-китайському кордоні.
Не варто забувати: один біснуватий австрієць у Німеччині 1930-х піднявся саме на радянських ресурсах.