Дах дому твого
Всім привіт! Хочу поділитися з вами своєю історією кохання. Так от приступимо ж.
Мені тоді було близько 16 років я був неохайний і здавався всім навколишнім покидьком суспільства. Мене ненавиділи всі! Постійно оглядалися в мій бік кидаючи на мене мерзенний погляд. Я розумів, що я не ідеал суверенного суспільства, але мені не давало спокою, за що вони всі так мене ненавидять. Оскільки в ті роки мій шлях ще не був вирішений долею. Я намагався змінюватися, але будь-яка спроба була лише нестерпним провалом. Така людина як я не мала радості в житті. Все здавалося однотонним, наче всі люди маріонетки, якими керує ляльковод. Я не розумів тих, хто був закоханий в ідеал, створення повноцінної родини. Мені здавалося все безглуздо, люди протягом стільки років створювали сім'ї і жили як у клітини, не виходячи за рамки. Але це все був мій юнацький погляд на оточення.
Більшу кількість часу я проводив на даху одного багатоповерхового будинку. Там я знаходив свою усамітнення та спокій душі. Від туди я спостерігав за тим, як світ рухається. І мені було добре, я відчував якусь владу над маленьким шматочком світу. Щоночі я приходив на цей дах. Щоб хоч якось уникнути своїх зовнішніх проблем. Коли я прийшов у черговий раз відвідати дах мого усамітнення. Я виявив непроханого гостя.
Це була дівчина на вигляд 16-18 років. Блакитноока брюнетка, приблизно мого зросту. Я був трохи приголомшений, наче мене замінили. Я неквапливо підійшов до неї. І спитав у неї.
Вона трохи злякано глянувши на мене, відповіла.
Я ж спитав її у відповідь, що ти тут робиш? Вона не поспішаючи відповіла.
-Мої батьки часто сваряться і мені часом дістається, тому я намагаюся уникнути цих сварок. Хочеться хоч трохи пожити з легкістю надуші.
І я відразу ж зрозумів, що вона схожа на мене. І я спитав її.
-Можна і мені приєднатися?
Вона ж у відповідь з усмішкою кивнула. Ми довгий час сиділи та спілкувалися з нею на різні теми. Ми стали після цієї нагоди часто зустрічатися на даху та спілкуватися. Хочу сказати, що з нею я просто забував про свої проблеми. Я відчував якусь опору. Мене тягнуло до неї як до магніту. Я не був впевнений, чи відчуває вона теж саме. Тому боявся спитати.
Минув рік. Але ми, як і раніше, збиралися з нею на даху. Я скажу по правді був закоханий у неї. Але я боявся зізнатися, мені було страшно, що якщо я спитаю у неї, чи відчуває вона те саме. То вона просто злякається і перестане зі мною зустрічатися на даху.
Я почав намагатися спростувати це або уявляти, що це все злий жарт! Але правда залишалася правдою. Вчитель продовжував щось говорити, але я його вже не чув. Мій внутрішній світ руйнувався наче розбите скло. Все що я запам'ятав, що сказав учитель. Це те, що Юля померла під час сварки. Батько у алкогольному стані штовхнув її на куток столу. Я думав це кінець мого існування. Не було ні кого, хто міг мене зрозуміти, весь світ назад став для мене лише купкою людей, які мені ненависні. З кожним днем, я все більше й більше відходив до тями. Поки що через рік я не зустрів друга, який зміг витягти мене з цього розвалу. Незабаром я знайшов свою кохану й досі Оленьку.
Друзі я хочу сказати не бійтеся своїх почуттів. Не треба боятися відмови, тоді ви не пізнаєте кохання. Дійте, і тоді весь світ схилить перед вами коліна.