Коли праця не в пошані (Олексій ММИРОШНИЧЕНКО) - Трудова Україна
У ті радянські роки, коли ми працювали, в особливій пошані були люди, які досягли високих виробничих показників. На роботі кожен хотів стати схожим на одного із цих передовиків. Їх обирали до президій зборів, направляли делегатами на з'їзди та конференції, навчали дітей на їхньому прикладі. Предметом особливої гордості були товариші, удостоєні високого звання "Героя Праці". Побачивши "Золотої зірки" на грудях робітника хотілося встати перед ним і вклонитися. Таке відчуття подяки людям за велику користь, яку вони принесли суспільству, ми відчували.
Нині ми переживаємо іншу епоху. Необхідність приносити користь на загальне благо замінена жагою особистої наживи та заохоченням крадіжки в одних (більшості) задля збагачення інших (меншості). Метою життя проголошено видобуток грошей за будь-яку ціну, для чого втовкмачується у свідомість догма "людина людині вовк".
Праця тепер не в пошані і відкрито зневажається. Це наочно підтвердив мені випадок, який стався з моєю дружиною. Її 60 календарних років трудового стажу у школі вимагали хоча б поваги, але його не було. Шкільна педрада проходила саме в той день, коли виповнювалися ці 60 років, що людина віддала вихованню дітей як "другу маму", будучи класним керівником та вчителем молодших класів. Але на тій педраді навіть не згадали про такий знаменний ювілей, і не пролунало жодних поздоровлень. Натомість директорка повідомила дружину, що її звільнено і більше не працює у школі. Адже на педраді було багато молодих викладачів - випускників інституту. Який висновок про рівень поваги до праці вчителя вони зроблять, дізнавшись про таке прощання школи з найдосвідченішим педагогом?
Звичайно, людині було прикро до сліз. Її втішали слова про те, що прикладена сумлінна праця назавждизалишиться в твоїх учнях, а вони ніколи не забувають своїх вчителів. Втішали слова внучки, школярки, що вона дуже хоче стати схожою на бабусю в її наполегливому бажанні працювати на благо людей.