На вокзалі (Ольга Крупенко)
Якось узимку, в переповненому залі, сиділа бабуся на Курському вокзалі, від учорашнього дня, не пила і не їла, згорбившись, тихо всю ніч просиділа, на підлозі, поряд з нею. , лежала торба, У якій, була лише, свята іконка, Злегка ворушила, в молитві, губами, І внутрішній плач, затискала плечима, Народ з багажем, поїздів чекали, І обличчя, що навпроти Сидячої, змінювалися, В очах, байдужих до людської метушні, Плющилось горе, в нудьгуючій тузі….
На прохання сина, свій дім продала, Сподівалася, у місті, онукам потрібна, Закінчилися гроші, вказали на двері, Куди ж бездомною діватися тепер.
У роздумах пройшла вокзальна ніч: «Як же, ти, Господи, зможеш допомогти? Родиний синку, прогнав із квартири, Прошу тебе, Господи, дай мені сили, Як хочеш, мене, за гріхи покарай, Але, тільки рідного сина, пробач!»
У смирній лагідності, ніч просиділа, З іскрою надії, на двері дивилася, Тримкі пальці, хустку смикали, Сохлі губи, порятунки молили ...
До цієї старенької в рваному пальті, Вдень підійшов трирічний хлопчик, Торкнувся бабусі дитячою рукою: «Бабулю, давай, пограємося з тобою!» Як - ніби отямилася від довгого сну: «Грати не зможу!» прошепотіла вона, А, він, їй цукерку свою, простяг: «Я, тільки трошки, її, кусанув!» «Спасибі, синку, за твою доброту, Тепер, я, знову посміхатися можу!»
Мати пацана, глянувши на стареньку, Купила їй чай і смачну плюшку, Квітчастою шаллю стареньку вкрила: Куди треба їхати? ніжно спитала, Стареньку, відразу, на сльози прорвало, Трячись сухим тілом, тихо ридала: «Мені, їхати не треба, зовсім нікуди, Без дому, залишилася тепер назавжди» ...
Жінка встала, до кас пішла, «Люди,дивіться, там, Мамо, моя! Мені, терміново, їй треба квиток купити, Потяг наш, зараз відходитиме!» У тихому мовчанні всі розступилися, У багатьох сльози з очей покотилися, Коли спостерігали, як стара Мати, Внученя і дочка, почала обіймати ...
Немає випадкових подій і зустрічей, Господи, зміг, так, серця вберегти, Люблячій жінці, Мати подарував, бабусю, в Іншу, сім'ю поселив ...