Потоплення - Парапсихологія - Шляхи до істини
Непізнане:Вже бачене1962 один молодий ліванець розповів професору Яну Стівенсону дивну історію. Виявляється, у рідному селі цього юнака живуть діти, які пам'ятають подробиці своїх попередніх життів. Розповідь була така жива і переконлива, що професор вирішив відвідати це загадкове село.
Коли полковник це зробив - я буквально на стільці підстрибнув. Це було безпрецедентне грубе порушення інструкції допиту. У холі постійно знаходилися охоронець та черговий офіцер, які за командою слідчого знімали з підслідного наручники, щоб він попив води, почухав, проводити його в туалет тощо
Філософія:Основні риси філософії орієнтаціїВже самКантзастосував у своїй маленькій роботі "Що означає орієнтувати себе в мисленні?" з 1786-го року поняттяорієнтації до критиці розуму. Ще до цього Мозес Мендельсон ввів поняття орієнтації, майже непомітно і не в термінологічному сенсі, в дискусію, щоб упокорити свою суперечку про спинозизм, суперечку між розумом і вірою
Примітивні народи вірили, що коли людина тоне, то це тому, що її захоплює дух, що живе у воді. Рятувати потопаючого вважалося вкрай ризикованою справою, бо море, озеро чи річка не змиряться з тим, що їхню жертву обманом забирають у них, і вимагатимуть натомість іншу, а рятівник спричинить гнів водних духів. Цією давньою, напівзабутою нині ідеєю пояснюється дивна нерішучість при рятуванні потопаючих, яку можна було спостерігати не лише за старих часів, а й на пам'яті тих, що нині живуть. Відомі випадки, коли люди тонули в присутності вправних плавців та вмілих човнярів, які й пальцем неповорухнули, щоб їм допомогти. І утримував цих людей не брак особистої мужності, але давній і глибоко вкорінений у них страх перед тим, що якщо людину врятувати, вода зажадає іншу жертву, ймовірно, самого рятівника.
Подібні випадки зареєстровані і в інших місцях, але, на щастя, вже давно. Смутні спогади про цей древній страх іноді простежуються в напівсвідомому віруванні, що врятувати потопаючого в якомусь сенсі погана прикмета і, отже, вимагає більшої мужності, ніж порятунок в інших обставинах, скажімо, з будинку, що горить, або від диких звірів.
У Чеширі раніше вважалося, що той, хто знайде вимитий на берег труп утопленика, повинен поховати його по-християнськи, інакше гнівний дух померлого переслідуватиме його до кінця днів. Це, проте, зовсім на загальне вірування. Більш загальноприйняте - що забирати у моря його законну жертву таким шляхом небезпечно і що ймовірним результатом буде те, що замість небіжчика воно втопить живого. Е. Халл наводить висловлювання якоїсь людини з Гебрідських островів у тому сенсі, що "море шукатиме могили своїх дітей у всіх чотирьох країнах світу", і, отже, треба постаратися полегшити йому ці пошуки. Таким чином, вимитих на берег потопельників ховали нашвидкуруч і в межах припливу, тобто в межах морського царства. Права на християнський похорон за ними не визнавалося аж до 1808 року, коли Дейвіс Джілберт, тоді депутат парламенту від Бодміна, не вніс законопроект про поховання таких небіжчиків за рахунок приходу. Тепер те, що раніше робилося зрідка, виключно як акт благочестя та милосердя окремого настоятеля, стало узаконеним та загальноприйнятим.