Ворожіння на ім’я нареченого
Нагородити фанфік "Ворожіння на ім'я нареченого"
Для того, щоб дізнатися ім'я судженого, достатньо рівно опівночі вийти на вулицю і запитати ім'я у першого зустрінутого чоловіка.
- Завантажити в txt
- Завантажити в ePub
- Завантажити у pdf
- Завантажити у fb2
«Для того, щоб дізнатися ім'я судженого, достатньо опівночі вийти на вулицю і спитати ім'я першого зустрінутого чоловіка. Те ім'я, яке буде названо, і є ім'ям вашого судженого», - говорили чорні літери на білому папері.
Дарина хмикнула. Що за маячня?
Та й хіба о дванадцятій годині вулицею ходять нормальні та адекватні чоловіки? І питати ім'я можна лише у чоловіків, чи хлопці та хлопчики теж підійдуть?
Але Даша вже спалахнула.
Що, якщо в цій нісенітниці є хоча б частка правди? Може, все ж таки спробувати? Так, для приколу. Потім подругам можна розповісти.
Даша підвелася з місця, кинула побіжний погляд на годинник. Скільки до півночі, трохи менше сорока хвилин? Що ж, Дарина якраз встигне зібратися…
Дівчина попрямувала до дзеркала, провела по каштановому волоссю, зібраному у високий хвіст, рукою. Справді, чому б і не сходити надвір? Стоїть біля під'їзду, швидко запитає ім'я та втече назад. Тому що якось несправедливо: у багатьох однокласниць Дар'ї є хлопці, а сама Даша — ні. Жах.
Хвіст все ж таки довелося розпустити, бо ще в книзі ворожінь, купленої в магічній лавці під назвою «Талісман удачі»*, говорилося, що ворожити треба тільки з розпущеним волоссям і в одязі без пояса. Волосся заструменіло по спині, і, подивившись на себе в дзеркалі, Даша подумала, що нормальні чоловіки точно розбігаються, побачивши її. Розчесатися треба, чи що…
Привівши себе впорядок, Дар'я підморгнула своєму відбитку. Що ж, бережися, її майбутній суджений.
Даша, що залишилася до опівночі, Даша провела в мережі, і незабаром всі її подружки знали про те, що відбудеться сьогодні опівночі, і дуже просили, щоб Дар'я обов'язково сказала ім'я цього її нещасного нареченого. Даша пообіцяла, що скаже.
Опівночі підійшла непомітно, і коли Дар'я, відірвавшись від листування, подивилася на годинник, виявилося, що вона має бути на вулиці вже за дві хвилини.
Шнурки кросівок, взуття, яке першій потрапило Дарії під руку, ніяк не хотіли зав'язуватися. Якось упоравшись з ними, Даша відразу схопила ключі, які наступної секунди полетіли під шафу. Довелося діставати їх, разом із цим чхаючи від пилу.
Але повертатися пізно. Потрібно йти далі.
Дарина побігла сходами: чекати ліфт було надто довго. Даша жила на восьмому поверсі, і спускаючись, встигла затнутися на п'ятому і другому, мало не впавши обличчям про сходи: Дарія не особливо дивилася під ноги, та й хіба розглянеш щось у темряві? А світла на сходових клітках не було: усі наполегливо економили електрику.
Даша, мов вихор, вибігла з під'їзду і загальмувала вже біля дороги.
На темно-синьому небі, біля самого горизонту, виднілися яскраво-рожеві нариси, що залишилися від сонця.
Фух, Даша встигла! Здається…
І не перевіриш.
Що там казала книжка? Запитати ім'я у першого зустрічного. Поки що першим зустрічним був чоловік років п'ятдесяти, який сидів на лавці разом із пляшкою пива.
Ні, такий перший зустрічний не піде. А опівночі вже точно настала...
Ну, нормальний перший зустрічний, знайдися!
Нормального першого зустрічного Даша знайшла досить швидко. Ним була якась невідповідна для запитань людина без певногомісця проживання, а ось на третій раз Дар'ї пощастило: повз неї пройшов хлопець років двадцяти.
Даша вирішила, що він начебто адекватний, і попрямувала до нього.
- Гей, ти, - сказала вона хлопцеві в спину. Той обернувся і запитливо вигнув брову. - НЕ відволікаю? — Даша зніяковіла, але не показала виду.
- Ні. А що сталося? - поцікавився перший зустрічний.
— Мені треба дізнатися про твоє ім'я.
Хлопець хмикнув, і Даша вирішила, що він неправильно сприйняв її прохання. Напевно, вирішив, що Дарина з ним познайомитися хоче…
Ярослав… Дарія зітхнула: знову у неї все ні як у людей. Де ж вона собі Ярослава зустріне, ім'я дуже рідкісне!
- Даша. Ну я пішла.
Дарина вже розгорнулася, щоб повернутися до під'їзду, як її окрикнув голос.
- Гей, Даша! Стривай, — кликав її Ярослав.
- Що? - Запитала Даша, великими очима дивлячись на хлопця. Ні, він, мабуть, гопник якийсь... Треба було здогадатися: вночі блукати вулицею.
— Дай телефон, — попросив Ярослав.
Серце Даші вушко у п'яти: точно, гопник! Ось ідіотка, слово честі!
— У мене н-ні, — запинаючись, промовила Даша.
- Навіщо? - Даша вже шепотіла.
Номер мобільного все ж таки довелося дати, правда, вже наступного дня Даша про це забула і з усмішкою розповідала подругам, що її нареченого звати Яриком.
- Алло? — обізвалась Даша, не легко відшукавши мобільний апарат у сумці.
- Даша? — спитав незнайомий голос, що належав хлопцеві чи чоловікові.
— Ярославе, — відповіли на тому кінці.
— Який ще Яросла...
Раптом до Даші дійшло. Це ж той самий Ярослав, який назвав ім'я її майбутнього нареченого! І коли це було? Місяць, півтора місяці тому? Дар'я точно пам'ятала, що давно. І чому цейЯрослав раптом вирішив згадати про неї у той момент, коли вона про нього вже забула?
Дарина перервала зв'язок, а на запитальний погляд подруги, що йде поруч, пояснила:
- Так, знайомий ідіот один.
— А звуть, як твого нареченого, — зауважила пам'ятна подруга. — Може, таки… — вона з натяком хихикнула.
- Ні, ти що! - Вигукнула Даша. — Тільки такого щастя нам не вистачало. Ні-ні, цей моїм нареченим точно не буде.
До речі, Дар'я казала вже, що всі ці ворожіння — марення?
"Можемо зустрітися сьогодні?" — питало повідомлення, яке надійшло на мобільник Дар'ї з незнайомого номера.
«Вибачте, а це хто?» - Не витримавши, відправила у відповідь Даша.
"А навіщо нам зустрічатися?" - Запитала Даша.
"Потрібно", - лаконічно відповів Ярослав.
"Мені потрібно", - не був скромним Ярослав.
«Пфф, ну, якщо потрібно тобі, тоді зрозуміло! Окей, — наважилася Дарина. - Давай зустрінемось. Коли?
Домовившись про час із Ярославом, Даша швидко втекла додому, залишивши маму одну. Їй треба було готуватися до зустрічі, хоча мамі вона сказала, що у класу, в якому навчалася Дарина, термінові збори.
…Яке це було побачення у житті Дарії? Третє чи, може, четверте? Та й чи була її зустріч із Ярославом побаченням?
Вони сиділи один навпроти одного у затишному кафе із зеленими фіранками на вікнах. Даша їла морозиво зі скляної креманки, Ярослав же вечеряв щільніше: замовив суп, смажену картоплю та якесь. Він пропонував замовити щось Даші, але та відмовлялася і в кінці все ж таки зважилася на морозиво.
Так, мабуть, це було все-таки побачення.
- Про що ти хотів поговорити? — спитала Ярослава Даша, коли той доїдав картопля.
— Будеш ще щось? Морозиво? — невпопад поцікавився він, а Даринанегативно похитала головою і озвалася:
- Ні дякую. І все-таки… Мені дуже цікаво, навіщо ти мене покликав.
- Відповідь, що просто так, тебе не влаштує? — Ярослав хмикнув.
Даша знову замотала головою з боку в бік і помітила:
— Ти не міг мене просто так покликати.
- Ну-у ... - Даша задумалася. А справді: хіба він не міг покликати її просто так? Даша — цілком симпатична дівчина, та й її номер Ярослав навіщось питав… — Якби ти хотів покликати мене просто так, зробив би це раніше, — нарешті придумала вона.
— І ти, звичайно, погодилася б зі мною йти, — з важливим виглядом покивав головою Ярослав, і Даша зрозуміла, що ні, не погодилася б. — Я ж подзвонив тобі тоді, — продовжив він. — Коли був у місті. І щойно приїхав сьогодні, написав тобі.
- Ти живеш не тут? - Вловила головну інформацію Дарина.
— Так, — не сперечався Ярослав. — Навчаюся в іншому місті. У сусідньому.
— Круто, — зауважила Даша.
Через деякий час, коли Дар'ї вже зовсім набридло бренчати ложкою об креманку, вона знову поцікавилася:
— То навіщо ти покликав мене?
— Ти невиправна, — зітхнув Ярослав і дуже сумним поглядом подивився на Дашу. — Просто хотів тебе побачити і з тобою поспілкуватись, окей? Причому не дарма хотів, — хлопець усміхнувся, остаточно зніяковів Дашу.
— Окей, — погодилась Дарина.
Вона полізла в сумку, де довго розшукувала гаманець, і за кілька хвилин дійшла невтішного висновку:
- У мене грошей немає.
- А навіщо вони тобі? - поцікавився Ярослав.
— Ну, як же? - Дівчина зітхнула і вказала на порожню креманку.
Ярослав невдоволено поцокав язиком і сказав:
— Але… — спробувала обуритися Дарія: їй було дуже незручно.Може, вона встигла б збігати додому і взяти там гаманець.
— Я б платив у будь-якому разі, — сказав Ярослав. - Не турбуйся, Даша! Все гаразд, — він підбадьорливо підморгнув їй, і Дар'я посміхнулася йому у відповідь, вирішивши, що гроші Ярославу вона поверне пізніше.
Щоправда, вона їх так і не повернула.
Даша підвела очі і нафарбувала губи блиском, після чого покружляла перед дзеркалом у своїй новій світло-синій сукні.
До якого побачення з Ярославом вона готувалася? І не згадаєш уже з огляду на те, що вони зустрічаються майже рік. Відразу після тієї зустрічі у кафе із зеленими фіранками почали зустрічатися. Ярослав запропонував, і Дарина не відмовилася.
Даша заплющила очі від приємних спогадів, а коли розплющила очі і подивилася на якийсь час, зрозуміла, що спізнюється.
Дарина хихикнула. Мабуть, це у неї така доля: спізнюватися. І через цю свою долю в неї склалася інша доля.
Даша задумалася, що б було, якби вона вийшла надвір рівно опівночі, а не із запізненням приблизно в чотири-п'ять хвилин, як виявилося після, після приходу Дар'ї додому? Ну, запитала б Даша ім'я в когось іншого, і точно не зустріла б Ярослава.
Ярославе… Як же вона злякалася його першого дзвінка! І навіть тоді не знала, як усе складеться.
А все склалося так: добре і приємно.
По всій передпокої розійшлася гарна симфонічна мелодія, і Даша, кинувши погляд на дисплей, з радістю помітила: Ярослав.
Її, начебто, коханий.
Дарина тепло посміхнулася екрану мобільного телефону і відповіла на дзвінок.
- Даша? — питав тепер уже Дашин хлопець.
Ні, треба ж, її, Даші, хлопче! Від усвідомлення цього простого факту дівчині захотілося ще яскравіше посміхатися.
— Привіт, — відповіла Дарія. - Я вже йду, чесно! - оголосила вона, чимвикликала сміх Ярослава.
— Привіт, — сказала вона. - Я дуже-дуже за тобою сумувала.
— Я бачу, — хмикнув Ярослав.
Коли вони почали зустрічатися, Ярослав приїжджав у рідне місто частіше, і їхні побачення проходили приблизно раз на два тижні. Даша завжди дуже-дуже чекала, коли настане той день, коли вони з Ярославом зможуть побачитися.
— Куди ми підемо сьогодні? - Поцікавилася Даша.
— Сюрприз, — Ярослав узяв її за талію.
Вони сіли в Ярославову машину і вже за десять хвилин були на місці.
Вийшовши з машини, Дар'я почала з цікавістю озиратися довкола. Вони стояли біля великого сучасного кінотеатру, названого дуже просто та лаконічно: «Кінотеатр».
- О, ми підемо в кіно? — з усмішкою спитала Даша.
- Ти права. — Ярослав узяв її за руку і повів у середину будівлі.
Попкорн та квитки були куплені, і через деякий час Дар'я з Ярославом перебували вже всередині кінозалу та шукали свої місця.
Місця були добрі: знаходилися в центрі третього ряду. Даша сіла на бордове крісло і стала з цікавістю спостерігати за тим, що відбувається довкола. Тут вони із Ярославом ще не були.
Сусідні місця наповнювалися швидко, причому переважно у кінотеатр приходили по двоє, парами. Напевно, це тому, що фільм має бути дуже легким та романтичним.
За три хвилини до початку сеансу якийсь голос оголосив весело:
А перед початком фільму на екрані висвітилися хитромудрі білі літери. Напис говорив: «Виходь за мене заміж, Даша!»
Дар'я почала озиратися довкола у пошуку своєї тезки, якій так пощастило.
Ярослав легко поклав у руки Даші щось, що формою нагадує кубик, тільки м'який, але Даша не звернула на цього великої уваги: все воно було зосереджено на екрані.
Там, під фразою, знаходилася фотографія самої Даші, зроблена кілька місяців тому. На ній Дар'я посміхалася, дивлячись на об'єктив. Цю фотографію зробив Ярослав, і він завжди казав, що на ній Даша вийшла дуже сонячною.
Даша поволі перевела погляд на свої руки. У її лівій долоні лежала відкрита коробочка з гарним сріблястим кільцем.
Також повільно Даша подивилась на Ярослава.
Ярослав сам сяяв не гірше за сонце.
Хтось обернувся і з усмішкою дивився на Дашу. Дізналися з фотографії? Швидше за все.
До Дарії повільно, але вірно доходило те, заради чого все це було влаштовано.
— Ти робиш мені пропозицію? — пошепки спитала Даша.
— Але ж я ще неповнолітня! - нагадала вона.
Чомусь нічого іншого в голову їй у цей момент не спало, і Дарина лише уважно дивилася на Ярослава.
— Майже повнолітня, — сказав хлопець і легко поцілував у щоку Дашу.
- Погоджуйся! — хихикнув хтось праворуч від Даші, і коли вона знову подивилася в зал, то побачила, що майже всі, хто зібрався в кінотеатрі, зараз дивляться на неї і Ярослава!
Стало страшенно ніяково, Даша почервоніла і опустила погляд на свої руки, знову виявила коробочку з кільцем, почервоніла ще більше і почала дивитись на підлогу.
Ярослав обійняв її за плечі і спитав на вухо:
- Ти згодна стати моєю дружиною?
Даша зітхнула. Це все було дуже романтично і дуже несподівано. Але Дар'ї чомусь захотілося сховатися від усіх цих очей, притиснутися ближче до Ярослава.
Даша раптом зрозуміла, що ворожіння теж бувають правдивими.
Вона й сиділа так, прихована від усього світу Ярославом. І Дар'ї цей стан подобався.