З приводу опитування про блокаду Ленінграда на Дощі
Нещодавнє скандальне опитування про блокаду Ленінграда на телеканалі «Дощ» змусило мене міцно замислитися. Не в останню чергу це опитування мене стосується як історика і як корінного петербуржця.
Думаю, ті казенні патріоти, які верещать, що «Дощ» треба покарати за таке опитування, потрапивши в подібну страшну блокаду, першими б скиглили, щоб віддати будь-кому, аби припинився весь цей жах.
Як історик, я, не замислюючись, відповів би: ні, Ленінград не можна було здавати нізащо. Була велика ймовірність, що нацисти не пощадять жителів, і ті поділять долю мільйонів радянських військовополонених і жителів окупованих територій, які загинули переважно не тому, що німці їх цілеспрямовано винищували, а тому, що просто кинули напризволяще.
У разі здачі міста — останнього порту, що залишався на Балтиці, — Балтійський флот був приречений на загибель; було б втрачено другий за значимістю промисловий центр країни; військ, що звільнилися з-під Ленінграда, швидше за все, вистачило б для того, щоб взяти-таки Москву. Ні, не можна було здавати.
Але, як людина, я не можу відповісти на це запитання. Я не. Можу. Відповісти. Чи зможу я сказати, що не можна було здавати місто, людині, яка втратила блокаду матір, брата чи сестру? Чи зможу я, раптом якимось чарівним чином опинившись у тому часі, сказати, що не можна здавати місто, матері, на руках якої загинула у муках її дитина?
Нема тут правильної відповіді. Біль є. А правди нема.
Мабуть, це питання — чи треба було здавати Ленінград — із того ж розряду, що й релігійна віра. Вони глибоко інтимні, їх слід виставляти напоказ, таке переживають глибоко у собі. Але якщо вже в нас часзараз таке, що релігійністю своєю всім у вічі тицять, то нехай не дивуються і таким опитуванням.