Чому не варто переживати
Сучасне покоління дорослих людей не тільки не вміє відчувати, а й співчувати. А без цього збудувати стосунки неможливо. Може, тому ми такі злі та самотні? Можливо, саме цього нам не вистачає? Адже у нас вже є багато – ми стільки різних штуковин придумали, у багатьох місцях життя полегшили. Але щось цінне – втратили. Здатність співчувати, розділити з кимось його горе чи радість.
Самотність серед інших людей
Чому так? Чому ми такі черстві? Чому, коли ми чуємо, що хтось помер, ми довго шукаємо якихось слів замість того, щоб висловити свої співчуття родичам? Чому для людей, які переживають важкі часи, ми можемо знайти в собі лише способи вирішити їхні проблеми чи зітхання – і нічого більше? Чому ми у всіх ситуаціях говоримо один одному: «Не засмучуйся!»? Чому ми розучилися підтримувати одне одного співчуттям? Чому ми навіть дітям весь час говоримо: «Не плач, тобі не боляче, не реви!»? чому людям, які хворі, ми одразу починаємо розповідати про психосоматику, мовляв, сам винен, що в тебе соплі? Чому ми завжди намагаємося зробити хорошу міну при поганій грі та всіляко підштовхуємо до цього інших? Чому немає в нас культури проживання почуттів своїх та співчуття іншим?
Одна дівчина поділилася тим, що їй у житті не вистачає мами. Формально мама є цілком хороша. Але є одне але. Мама не вміє співчувати – і прийти поплакати до неї навколішки неможливо.
«Вона ніби мужик. Я їй кажу – помер мій добрий друг, а вона відповідає, мовляв, усе там будемо. Я ділюся з нею переживаннями, а вона каже, мовляв, та кинь ти через всяку нісенітницю! Навіть з юності, коли моє перше кохання кинув мене, вона пройшла повз ридаючу мене і кинулафразу мовляв, та скільки ще їх буде в тебе, Васю цих!
І мені здається, таких мам і не лише серед нас дуже багато. Ми зі своїми почуттями не знаємо, що робити і куди тікати. А з чужими – тим паче. Зручніше спілкуватися без емоцій, логічно та просто. Що ми намагаємося зробити. Але хіба це можливо?