Хосе Антоніо Марина Анатомія страху
Хосе Антоніо Марина
Анатомія страху. Трактат про хоробрість
Страх можна назвати також релігійним переживанням. Він лежить в основі релігій, які нещадно експлуатують його, одночасно обіцяючи нам захист. Усвідомлюючи владу цього почуття і прагнучи умилостивити його, греки обожнювали страх у двох іпостасях: Деймос і Фобос [3]. Також чинили і римляни: Паллор і Павор[4]. А в щасливій Аркадії, яка, можливо, була не такою щасливою, як стверджують, жив Пан — від його імені походить слово „паніка“, жах, спричинений присутністю божества.
Тривога, занепокоєння, передчуття біди свідчать про нашу вразливість. Мимоволі ми навчилися терпіти і уживатися з ними. Але бунтівна людська натура відкидає примирливу тактику. Людина не бажає просто захищатися, підкорятися чи діяти, як тварини, які, підкоряючись голосу природи, тікають, нападають, завмирають дома чи приймають позу підпорядкування. Ні, ми хочемо здолати страх. Жити так, наче його не існує. Всім відомі слова маршала де Тюренна, який прославився своєю відвагою [5]. Тремтячи від жаху перед боєм, він сказав собі: „Тримаєш, тіло моє? Ти тремтіло б сильніше, якби знало, куди я збираюся тебе вкинути!» Сміливий не той, хто не відчуває страху — такого швидше слід назвати безпристрасним, байдужим, — але той, хто здатний його ігнорувати, осідлати тигра. "Хоробрість - це шляхетність у важкій ситуації", - говорив Хемінгуей. Мужність є вміння зберегти шляхетність, легкість, невимушеність у скрутній ситуації. Однак цей заклик до висот може привести нас у ще більший розпач, бо як я можу чекати від себе відваги, якщо моє серце підточене, ослаблене, висушене страхом?
Хтоне хотів би стати сміливим! Усі сумують за безстрашністю. Якими вільними ми відчули б себе, якби не були такі налякані! Між Хуаною Розумною, яка всюди бачила небезпеки, і Хуаном Безстрашним, що їх зневажав, вибір очевидний. Мужність є найвищою чеснотою. «Що добре?» — запитував Ніцше, такий вразливий, такий зацькований. І відповів: Добре бути мужнім. Хоча ми народжуємось боязкими, всі культури звеличують відвагу, і подібна одностайність змушує мене підозрювати, що тут йдеться про якусь базисну складову людської природи.
Цікаво було б інтерпретувати історію людства як безперервне прагнення розуму керувати почуттями, приймаючи водночас їхню неминучість. Тоді ми встали б на шлях, прокладений Тацитом, який думав, що за всіма історичними подіями відчувається биття людських пристрастей, або на шлях Геродота, який писав: „Історія є низка помсти”. У своїй книзі я не ставлю таких високих цілей, просто аналізую одне з найпотужніших переживань, які керують поведінкою людини, а отже, і історією. Давайте здійснимо подорож у підземні володіння страху, щоб досліджувати їхню складну географію, щоб виявити таємну фабрику побоювань, темні штольні, де невпинно працює цей гризун, а заразом — щоб знайти вихід, як давні мандрівники шукали джерело вічної молодості. Раб, що нудиться в Платоновій печері [7], біжить до світла, до сонця пізнання. Невільник із описаного мною кафкіанського пекла прагне волю, щоб погрітися у променях мужності, у променях свободи.
Мета мого дослідження полягає в тому, щоб розробити теорію, яка починалася б у галузі неврології та закінчувалася в галузі етики. Діалектика страху і мужності — найкраща тема, щобпідтвердити чи спростувати все, що я писав у інших книгах. Можливо, сам того не усвідомлюючи, у кожній із них я говорив про мужність, оскільки саме ця проблема займає мене найбільше. Людство є не що інше, як втілене прагнення свободи, зухвале прагнення, що бере початок у нейронних імпульсах боязкої натури. Ми стоїмо перед великою загадкою людського роду, нашою власною загадкою.