Іван Багряний (Ivan Bahrianyi)

У1932році Івана Багряного заарештували за «політичний самостійний український ухил у літературі» та заслали до Сибіру. Все, що трапилося з ним пізніше, письменник частково описав у романах «Тигролові» та «Сад Гетсиманський» — втечу із заслання, два роки блукань серед українського люду у Зеленому Клину на Далекому Сході. Там він зустрів свою першу дружину – Антоніну Зосимову.

У1936році у подружжя народився первісток - Борис. А потім… Ось як розповідав сам Багряний про свої подальші випробування (запис зроблений його другом, літератором Григорієм Костюком): «Охотське море. Тайга. Тундрі. Звіроловство. Все це, сказати щиро, мені було навіть цікаво. Але згодом охопила страшна туга щодо України. Непереборна. Тому я сів на поїзд і рушив на захід. У Томську мене перехопила залізнична агентура НКВС. Арешт, суд та вирок: за втечу із заслання — три роки вже ув'язнення в таборі. Так я потрапив до Баклагу (Байкало-Амурський табір). Відсидів три роки. Звільнившись, офіційно поїхав до Охтирки. Охтирка не була під забороною. Якось крутився. Раптом новий арешт. І року не був на волі». У харківській в'язниці у нього відкрився туберкульоз, хворого письменника у1940році звільнили під нагляд.

Під час ІІ світової війни, опинившись на окупованій території, він працював маляром-декоратором у Харкові, видавав українську газету «Голос Охтирщини». Як постраждалий від сталінських політичних репресій, Багряний міг би домогтися в окупаційної влади особисто для себе якихось привілеїв, але незабаром переконався у геноцидному характері фашистського визволення. Виїхав на Галичину, де налагодив контакти з українським визвольним рухом. Він писав для УПА пропагандистські антифашистські листівки, сатиричні та бойові пісні, брав участь устворення української Головної Визвольної Ради. Переховуючись по конспіративних квартирах, працював над романом «Тигролові». З наближенням фронту переїхав до Австрії, потім до Німеччини та зупинився у таборі переміщених осіб у Новому Ульмі.

Антоніна Зосімова разом із сином Борисом та донькою Наталією залишилися в Охтирці. В еміграції він одружився вдруге. Галина Тригуб народила йому двох дітей – сина Нестора та доньку Роксолану. Незважаючи на хвороби, бідність, тяжкі умови емігрантського життя, письменник розгорнув активну політичну діяльність — створив та очолив Українську революційно-демократичну партію (УРДП), яка мала на меті боротьбу за незалежну демократичну Україну. Політичну діяльність поєднував із творчістю. На чужині вийшла збірка його віршів «Золотий бумеранг», сатирична поема «Антон Біда — герой праці», повість «Вогняне коло», Інша повість — «Людина бігти над прірвою» була видана після смерті письменника. Зарубіжні критики схвально відгукувалися про його твори. У творчому доробку Івана Багряного — сотні публіцистичних статей, доповідей, памфлетів.

Він пам'ятав усе — кривавий кошмар дитинства, коли на його очах більшовицький винищувальний загін замучив його 92-річного діда-пасічника лише за те, що «був багатий український селянин (мав 40 десятин землі) і був проти «комуни», друзів-літераторів. знищених у катівнях НКВС та сталінських концтаборах, цензуру, яка вбивала не просто твори, а життя, і знущальну, лицемірну пропаганду, яка стверджувала, що в СРСР — людина понад усе.

У1932році Івана Багряного заарештували за «політичний самостійний український ухил у літературі» та заслали до Сибіру. Все, що трапилося з ним пізніше, письменник частково описав уроманах «Тигролові» та «Сад Гетсиманський» — втеча із заслання, два роки блукань серед українського люду у Зеленому Клину на Далекому Сході. Там він зустрів свою першу дружину – Антоніну Зосимову.

Під час ІІ світової війни, опинившись на окупованій території, він працював маляром-декоратором у Харкові, видавав українську газету «Голос Охтирщини». Як постраждалий від сталінських політичних репресій, Багряний міг би домогтися в окупаційної влади особисто для себе якихось привілеїв, але незабаром переконався у геноцидному характері фашистського визволення. Виїхав на Галичину, де налагодив контакти з українським визвольним рухом. Він писав для УПА пропагандистські антифашистські листівки, сатиричні та бойові пісні, брав участь у створенні української Головної Визвольної Ради. Переховуючись по конспіративних квартирах, працював над романом «Тигролові». З наближенням фронту переїхав до Австрії, потім до Німеччини тазупинився у таборі переміщених осіб у Новому Ульмі.

У1956році, якраз на десятиліття памфлету «Чому я не хочу вертатися до СРСР?» радянська влада підготувала «подарунок» Івану Багряному. Спецрейсом до Москви доправили солдата термінової служби Бориса Зосімова. Після кількох репетицій перед мікрофоном комсомолець, відмінник бойової та політичної підготовки виголосив вирок батькові — ворогові народу. Відповідь не змусила довгочекати і він також був публічним: «Якщо ти — Остап, ми з тобою порозуміємося, а якщо Андрій, то нема про що говорити». Їм так і не судилося зустрітися, щоб дізнатися, хто кого зрадив у цьому житті.

В Україні його твори тривалий час було заборонено. Тільки після проголошення незалежності творчість письменника «розсекретили»: побачили світ його романи, а на 95-річчя Багряного йому було присуджено Шевченківську премію (посмертно). Його твори включені до шкільної програми з української літератури.