Як Сонечко друзів шукало

друзів
Того ранку встало Сонечко, як завжди, зранку. Умило личко свіжою росою і пішло рожевими своїми ніжками по небесній блакитній гладі все вище і вище. Ішло Сонечко і думало: "А скільки ж друзів у мене"? Тільки подумало так Сонечко, як раптом Вітерець шур - одразу золотисте волосся - Промінчики і скуйовдив, бешкетник. Спурхнули, розлетілися Лучики в різні боки.

А Сонечко далі йде собі. Назустріч красень Вітер проскакав на крилатому своєму коні. Здійнялося, сколихнулося золоте Сонеччине плаття, заграло, засяяло вогненно-рудими сполохами. А Сонечко, навпаки, насупилося. "Та де ж вони, друзі мої", - думає. А назустріч Хмара повзе — велика, волохата, наче ковдра. Обійняла Хмара Сонечко, з ніг до голови собою закутала. "Я твій друг", - глухим шепотом на вухо шепоче. Злякалося Сонечко, головою мотає: "Ні - ні"! Розсміялася Хмара дзвінким громовим гуркотом, майнувши гнівно відблисками блискавок: "Так"! "Не бійся", - шепнув Сонечку Вітерець, пролітаючи. Тут і Вітер сам наспів - завив, загув, зіштовхуючи Хмару саму з собою. Заплакала Хмара з досади, проливаючись на землю дощем і розтанула незабаром.

А Сонечко, вмите, Вітерком обсушене, зраділо, засяяло радісно. "Все навколо мої друзі", - думало воно, дивлячись зверху на Землю, - "для них для всіх я світитиму"! І від думок цих світлих, радісних, яскравими перламутровими переливами спалахнула неба велика посмішка - Веселка!