Як знущаються з дітей у монастирі - Scisne
| Головна ≫ Форум ≫ Релігія ≫ Релігія та суспільство ≫ Як знущаються з дітей у монастирі |
Як знущаються з дітей у монастирі |
| Повідомлення: 1 |
| # 21 Жов 2009 03:03:31Admin |
У закритому монастирі дітей змушують жити за суворими канонами 1803 року, намагаючись зміцнити їхню віру суворими покараннями та приниженням за найменші провини. Ані чиновники, ані міліція не можуть їм допомогти. |
Валя Перова — колишня послушниця відомого Свято-Боголюбівського монастиря, яка втекла звідти разом із ще однією дівчинкою — Крістіною, за кілька днів після нашої зустрічі напише листа патріарху та президенту, в якому розповість про монастирське дитинство.
«Б'ють ременем із пряжкою до синців»*
Влітку ми працювали на полі, а поле велике, 4 гектари (це дитяче поле). Працювало нас небагато, 20 людей дівчаток. Працювали з 6-ї ранку до 8-ї вечора. Втомлювалися дуже сильно, нас постійно підганяли, а вночі піднімали о 12-й годині, і ми півтори години разом всією групою молилися, а хто стоячи засинав, тих виганяли в коридор на всю ніч молитися. Мені та ще одній дівчинці, Вероніці Саріній, все набридло, і ми вирішили втекти з монастиря.
Це було у 2007 році о 7-й годині ранку. Ми з цією дівчинкою, доки ніхто не бачив, перелізличерез огорожу за храмом і втекли в м. Володимир до Ксенії (ця Ксенія теж раніше була в цьому монастирі, і бабуся в неї працювала юристом, тому ми вирішили втекти до неї). Побули ми там недовго, всього до 12-ти дня, бо бабусі в цей момент не було вдома і за нами приїхали з монастиря машиною, вони нам заламали руки за спину і затягли в машину. Коли нас привезли до монастиря, то стали обзиватись, дуже сильно лаяти, надсміятися з нас. І цього ж дня посадили нас у затвор (тобто три дні не їсти і не спати, а молитися). Ці затвори у монастирі були часто. Дорослі щомісяця були у затворі, а діти віком від 12 років кожен пост.
А у 2008 році нам змінюють вихователя — Малькевич Анастасію Сергіївну (м. Рафаїлу) ставлять помічником благочинної (це відповідальні за порядок у монастирі), а нам ставлять вихователем Єфремову Наталію Іванівну. Вона замовила у швейній чорні, товсті нічнушки і змушувала спати тільки в них, а якщо випраєш і вона за день не висохне, то змушувала спати в сирій. Вихователька наша попросила у начальства монастиря стародавній статут (правила, за якими живуть ченці) 1803 року і змушувала нас жити за цим статутом, а там суворі правила. Коли вранці наш дитячий хор співав службу, а потім одразу два акафісти, я і одна дівчинка, Світлана Кузнєцова, присіли під час акафісту, коли не співали, регентові це не сподобалося.
Наталя Єфремова нас не покарала, вона пішла і розповіла про нас начальству, і вони вирішили нам за це відрізати волосся. В архієрейській кімнаті були архімандрит Петро, настоятелька монастиря черниця Георгія, скарбник черниця Арсенія та наша колишня вихователька м. Рафаїла. Настоятелька мовчки дістає з кишені ножиці та дає їх архімандриту Петру (Кучер Петро Петрович). Він спочатку кличе Світлу, обрізає їйволосся, а потім мені. Мені було дуже прикро, бо за нас не було кому заступитися. Старшу сестру після цього перевели жити до головного корпусу, щоб я їй не скаржилася та не спілкувалася з нею.
Після цього вихователька почала на мене злитися ще більше. Вона стала про мене складати всякі різні плітки. Те, що я в храмі краду гроші, ходжу в магазин, купую косметику та роздаю її дівчаткам. Вона щодо цього ходила до начальства, і вони мені вигадували всякі покарання. Хоча всі добре знали, що я ніяких грошей не краду, а за межі монастиря не дозволяють виходити навіть дорослим. Ще вона вигадала те, що я цілуюся з хлопчиками в монастирі (там навіть не дозволяють на них дивитися, за це ременем карають). Цьому начальство теж повірило. Мене та ще одну дівчинку, Ксенію Головченко, покарали дуже сильно. Нас посадили в різні кімнати без зручностей та практично без меблів на 12 діб без їжі (на одних сухарях та воді). Ці кімнати були холодні, а спілкувалися через кватирку, т.к. вікна виходили однією сторону. У цей час ми ходили пішки за 3 км складати іспити до новосільської школи. Вчителі тим часом займатися до нас не ходили. Через все це я втекла вдруге з Христиною Федоровою (дівчинка з нашої групи). Я туди повертатися не хочу і бачити цих людей також не хочу, крім рідних сестер. Я хочу вчитися у школі та здобути освіту. Хочу жити нормальним життям».
Першою дорослою людиною «з волі», яка допомогла дівчаткам, виявився отець Максим (Максим Хижий), протоієрей Свято-Троїцького храму Гусь-Хрустального. Це він зателефонував до Москви Олегу Зикову, члену Громадської палати, головному дитячому та підлітковому наркологу Москви. Зателефонував, щоб попросити про допомогу. Зиков сказав: «Вези дітей». Так дівчатка опинилися у Москві. За Христиною незабаромприїхала мати. Валя сирота, і її тимчасово залишили в притулку.
Всі дорослі, які брали участь у Валиній долі, скажуть, що навіть якщо вдасться максимально пом'якшити травму і реабілітувати дівчинку, життя в монастирі залишить на її долі незабутній слід.
Якраз у день мого приїзду отець Максим разом із парафіянкою свого приходу Оленою планував їхати до Суздальської опіки. Олена вирішила оформити опіку на Валю до повноліття. Якщо вийде, то цей рік Валя житиме у Олени, а потім зможе навчатися у духовному училищі. "Якщо, звичайно, Валя захоче", - уточнює отець Максим.
Пізніше, коли ми вирушатимемо з училища, отець Максим несподівано запитає: «А хочете подивитися на наших дітей?» Ми зайдемо в трапезну, і я побачу компанію молодих людей, що сміється, які п'ють чай, шумно щось обговорюючи. Питання про потенційну можливість щасливого дитинства у стінах православної установи відразу видасться недоречним.
Ми годину трясемося дорогою до Суздаля, і сюжети з Валиного оповідання, які переказує отець Максим, на тлі сяючих куполів у прозорому небі здаються мороком, поганим кошмаром.
Те, що «щасливе дитинство» у Свято-Боголюбівському монастирі явно тягне на деякі статті Кримінального кодексу, архієпископу Володимирському та Суздальському Євлогію стало відомо ще два роки тому, коли звідти бігла Наташа Титова, дівчина, яка дала притулок утікачкам. Характерно, що за кілька місяців до втечі самої Наташі, 2006 року, її батько звертався до прокуратури Володимирської області з проханням повернути дитину йому. Прокуратура провела перевірку і відписалася: «Згідно з поясненнями Титової Наталії ... їхати з монастиря вона нікуди не хоче. За таких обставин вжиття заходів щодо повернення дівчинки родичам може завдати їйпсихологічну травму».
Під яким пресингом опинилася Наталка, яка дала органам опіки ці «показання», можна собі уявити. Чому такою лояльною виявилася прокуратура Володимирської області до інквізиторського стилю опікування неповнолітньої пастви отцем Петром (Кучерою) — духівником монастиря, вже після втечі Наташі, теж здогадатися нескладно. З отцем Петром тісно спілкується на духовній ниві губернатор області Микола Виноградов та низка високопосадовців із місцевого УФСБ.
Скільки у притулку монастиря дітей точно не знає ніхто. Навіть суздальська опіка. "Щось близько тридцяти", - відповість мені Олена Василівна Федулова, начальник відділу опіки Суздальського району. І уточнить: «Та з ними не можна працювати. Монастир - це ж держава в державі ... »
Те, що відділ опіки фактично безпорадний, опосередковано підтвердила Олена Василівна ще одним епізодом. Минулого року дітям-сиротам, які перебувають у монастирі, спробували призначити ще одного опікуна — державний дитячий будинок, щоб можна було зробити паспорти, свідоцтва про народження та призначити пенсії. Сімейний кодекс дозволяє подвійне опікунство. Але вищезгадана прокуратура визнала таке рішення протизаконним (!). І найцікавіше: опікунство на всіх монастирських дітей зараз оформлене на єдину людину в монастирі, яка має паспорт, — черницю на прізвище Курчевська. При цьому паспорт має радянський зразок. Як цей юридично недійсний документ, яким у залізничній касі квиток на потяг не продадуть, став інструментом угоди на дитячі душі — загадка.
Мінімальний норматив з контролю за монастирськими дітьми органи опіки все ж таки здійснювали. Те, що це були формальні перевірки, Олена Федулова сама підтвердила: «Так, ми приїжджали дващорічно контролювати побутові умови. Але що нам показували? Чисто застелені ліжка та нормальну їжу. Як жили діти, коли ми йшли, контролювати неможливо. Звичайно, якщо під час наших відвідин хтось із дітей сказав би, що хоче піти з монастиря, ми почали б займатися цією проблемою. Але розмовляли ми з ними лише у присутності настоятельки…» І громадський інспектор з охорони прав дітей, і працівник комісії у справах неповнолітніх монастир регулярно відвідували. Невже не помічали психологічної задавленості дітей? Чи дорожче було помічати?
Олег Зиков історію з Валею розглядає як неминучий наслідок відсутності в країні ювенальної юстиції: «Поки що є закриті простори — чи це кадетський корпус, монастир, чи елітна школа і відсутній відпрацьований правовий механізм, що дозволяє контролювати життя дітей у них, насильство не викорінити». Від свого імені він надіслав заяву до Генеральної прокуратури. Відповіді наразі немає.
Єпархія, своєю чергою, зреагувала так — відправила до монастиря свою комісію. Результати було оголошено на володимирському каналі ТВ-6: «Створена владикою Євлогієм комісія перевірила, як поводяться з дітьми в монастирі, серйозних порушень не знайшли». Архімандрит Інокентій (Яковлєв), прес-секретар Володимиро-Суздальської єпархії, заявив, що «зібрали дітей і запитали, чи є якісь скарги, але нічого не почули від них, жодних скарг». Днями на сайті професора Московської духовної академії протодіякона Андрія Кураєва з'явилася заява опікунської ради монастиря, в якій Олега Зикова названо «проповідником антихристиянських ідей», а історія Валі — «наклепом». Що характерно, до складу опікунської ради входить начальник ОВС Суздальського району.
(Орфографія тастиль листа збережено)
Священик, який не побажав назвати своє ім'я:
— Немає нічого таємного, що не стало б явним, — ось очевидний висновок із «боголюбівської історії». Нарешті жертвам вдалося добігти до Москви, де їм надали необхідну допомогу. Решту або відловлювали черниці, або в кращому разі вони поверталися до родичів, які не в змозі знайти управу на тамтешнього «старця» - архімандрита Петра (Кучера).
Частина церковного народу поставилася до цієї історії як до спроби злих сил «наїхати» на Церкву, відмовлялася вірити у можливість подібного ставлення до дітей у православному монастирі. Насамперед неофіти, погано знайомі із внутрішньоцерковною ситуацією, не довіряли ЗМІ. Боголюбовська історія, як і пензенський затвор і «діомідовщина», — частина айсберга, ім'я якому «нетерпимість і фанатизм». Православна інтелігенція (і не лише вона) розуміє, що ми маємо справу з типовою «тоталітарною сектою» (за класифікацією А.Л. Дворкіна), яка діяла під виглядом монастиря.
До речі, сама ця історія набула розголосу завдяки духовенству, яке винесло сміття з хати — переправило дітей до московського притулку. Чи варто після цього питати, чому Валя написала листа патріарху?
Зрозуміло, вищій церковній владі потрібен час, щоб розібратися в деталях. Років зо два тому протодіакон Андрій Кураєв уже висловлювався з приводу боголюбівських порядків, новиною вони не є.
Організатори «монастиря особливого призначення» люблять поговорити, що всі, хто розповідає про їхні «подвиги», спокушають народ, відштовхують людей від Церкви. Але спокусою є самі послідовники о. П. Кучера, чия діяльність ставить під питання важливі починання Церкви. Ситуація в обителі, перетвореній на секту, визрівала 10 років.Фанатизм (брехня подряпини, відмова від документів нового зразка, ІПН, щеплень тощо) не отримував належної відсічі. Як відомо, одна хибна думка зводить на дно пекла. Абсолютна безкарність послідовників о. Петра розбещувала абсолютно. Тепер потрібні «лікарі» з прокуратури.
Дуже важливо, щоб у Церкві запрацював механізм самоочищення від носіїв нетерпимості та темряви. І тут репутація православ'я не постраждає.
Йосип Цимбал, кандидат медичних наук, психолог Центру для дітей, які зазнали жорстокого поводження та насильства «Озон»:
— Психологічна експертиза, яку ми проводили Валі в нашому центрі, підтвердила, що її звільнення з монастиря — це виважене та відповідальне рішення. Вона не сприймає умови життя там і своє неприйняття активно висловлює. Умови виховання та життя в монастирі, на мою думку, можливо, допустимі для дорослих жінок, які свідомо відійшли від світу, але не для дітей. Емоційне насильство, яке тривалий час переносила Валя, призвело до того, що дівчинка має дуже низьку самооцінку. Вона не довіряє дорослим, не знає людей, не уявляє, якими можуть бути відносини між близькими людьми та в сім'ї. У неї не сформувався інтерес до протилежної статі, хоча їй 17. Вале неймовірно складно входитиме у великий світ.
P.S. З розмови з Валею:
— Як ти думаєш, твою втечу щось змінив?
- Так. Я на волі, і дівчаткам тепер вихователя поміняють.
- А в Бога ти віриш?
— Ну, людині ж потрібна підтримка. Я іноді молюся. Не щодня і своїми словами.