Коли соромно бути щасливим (Катерина Брожко)
Коли живеш у маленькому місті, де більшість населення зайнята на виробництві якоїсь радіоактивної, ідіотської машини для війни з такими самими людьми, сильніше відчуваєш самотність. Усі живуть за чітким розкладом, як механізми, які самі й створюють. У цьому місті немає думок у повітрі, тут немає музики, що ширяє між небом і землею, тільки звуки машин, чіткі та рівні, може я просто не чую в цьому музику, може я не бачу цих думок? Чому ж люди не думають? Чому вони не бачать краси цього міста? Вічно холодного моря і пронизливих наскрізь вітрів.
Гуляючи містом ти не зустрінеш вуличних музикантів, як же мені їх не вистачає. Вони потрібні людям, людям, які захлинаються в почуттях, людям яких розриває на частини від радості чи горя, не важливо. Вони потрібні, щоб сміючись, відбивати чечітку на тротуарі. Радість народжується в людині для того, щоб вона з нею ділилася, коли ж людина не може цього зробити, радість перетворюється на страждання. Людині ніяково бути щасливим серед похмурих, похмурих облич нещасних людей, його з'їдає почуття провини.
Навіть зараз, коли я пишу цей текст, не такий вже й пізньої ночі, на вулиці немає жодної душі, абсолютна порожнеча та тиша. На всій вулиці не горить жоден ліхтар, вони, як завжди, зламані і до цього нікому немає діла. Вулицю висвітлює лише вивіска магазину, це нікому не заважає, вночі все одно ніхто не виходить із дому. А будинок навпроти. Ви можете уявити багатоквартирний будинок, в якому світло не горить в жодному вікні. Навіть слабкого світла від настільної лампи чи мерехтіння блакитного екрану ніде немає. Механізм вимкнено. Життя шестерень зупинено.
Чи думають вони зараз? Чи мучить їх щось крім того, як вони будуть крутитися завтра? Я дуже хочу вірити, що вони думаютьпро життя і смерть, і нехай це безглуздо, подаватися в екзистенціалізм. Але я хочу, щоб думки цих людей спалахнули і полетіли, зустрічаючись з іншими думками і люди знали б, що вони не одні.