Місто олігарха Мельниченка
Ковдор — це маленьке загублене в тайзі заполярне місто на кордоні з Фінляндією, про існування якого майже ніхто не знає. Він знаходиться далеко від інших міст, і живучи в ньому, почуваєшся відрізаним від країни. До найближчого українського міста — 100 кілометрів, а до Фінляндії — лише 20. Тут є залізниця, але вона лише для товарних поїздів, завантажених гірською породою. І стара, розбита автомобільна дорога, що залишилася у спадок від радянських часів.
Ковдорський гірничо-збагачувальний комбінат (ГЗК) - містоутворююче підприємство. Ковдор пов'язаний з ним, як плід з матір'ю — пуповиною, він лише додаток до комбінату і величезного кар'єру, який, якщо подивитися з супутника, більше за місто.
Довгі роки місто, яке перебувало в прикордонній зоні, було закритим, тому в Ковдор приїжджали жінки, які тікали від чоловіків-садистів. Ці жінки жили тут у безпеці, і їх справді було чимало. У Ковдорі жили діти засланців: розкулачених, як мій дід, чи нащадки дворян. Один із графів якось збирав у нас вдома меблі. Але найбільше — романтиків-геологів або прагматиків, які приїхали на Північ, яких манили північні надбавки. Жити тут і справді було непогано: високі зарплати, всілякі дотації, добре розвинена інфраструктура, полиці магазинів, що ломилися. Потрібно було лише змиритися із зимою, яка триває півроку, з прохолодним літом (з температурою від +8 до +14 градусів), з полярною ніччю, жахливою екологією та ізоляцією. А ще з тим, що під час суботнього вибуху потрібно закривати всі кватирки та ховатися у приміщенні: про роботи у кар'єрі попереджає міська сирена.
Втім, до того, що щосуботи трясеться підлога і деренчать вікна, швидко звикаєш. У 89-му році тут мешкало 30 000 осіб,сьогодні вдвічі менше. Загалом населення Кольського краю за пострадянський час скоротилося на третину. У моїй сім'ї було п'ятеро людей, троє померли, двоє поїхали назавжди — це типова сімейна історія для цих місць. Моїх однокласників розкидало по Україні, від Брянська до Новгорода, від Петербурга до Костроми. «Я залишився б у Ковдорі, якби було як за радянських часів», — кажуть ті, хто виїхав. «Я б поїхав, якби було куди», — кажуть решта.
У 90-ті у ГЗК зарплати платили в прямому розумінні папірцями, їх друкували на принтері, змінюючи щомісяця, щоб важче було підробляти. Папірці звали «ляхівками», на прізвище генерального директора ГЗК Ляхова, і купувати на них можна було лише у «гоківських» магазинах. Співробітники ГЗК часто чатували біля каси або навіть біля самого входу в магазин інших покупців, питаючи:
— Ви грошима чи ляхівками?
У місті багато заморожених будівництв, що залишилися з 80-х: недобудовані будинки, корпуси лікарні, два басейни (один все ж таки доробили, перетворивши на клуб, що потім став магазином). І багато кинутих п'ятиповерхівок, що чорніють пустими очницями вікон. Виглядає моторошно, але місто просто не має грошей, щоб знести ці будинки. За останні 20 років у Ковдорі закрилися швейна фабрика, хлібозавод, молокозавод, ліспромгосп, перестав існувати радгосп, який годував місто. У 90-ті по місцеві ковбаси з оленини приїжджали фіни, які завантажували продукцією свої фургони під зав'язку. Більшість із цих підприємств з 80-х років були під крилом ГЗК, але як тільки комбінат став частиною «ЄвроХіма», команда Мельниченка всього «зайвого» позбулася.
Втім, ковдорського вантажу позбавляється не тільки Мельниченка, а й держава. Так перестала існувати районна лікарня, яку оптимізували, зробивши частиною лікарніміста Мончегорська, а просто кажучи розвалили. Також і поліцейське відділення перевели в Полярні Зорі (125 кілометрів по розбитій трасі), залишивши в місті лише мінімум співробітників. Тож лікарня в Ковдорі мончегорська, поліція полярнозоринська, а містоутворююче підприємство — мельниченківське. Нічого власного.
Важко повірити, що колись життя тут било ключем. У місті було 6 загальноосвітніх шкіл, районна лікарня, дві профілакторії, музична та художня школи для дітей. 2015-го року художню школу закрили, бо її стало дорого опалювати. А 2016-го олігарх Мельниченко отримав державну нагороду як благодійник «За благодіяння».
Здається, що важкі часи канули в лету. Зарплати в ГЗК сьогодні "пристойні", середня - близько 45 000 рублів. Водій кар'єрного великовантажного судна отримує 60-65 тисяч. Зарплати вищі, ніж у багатьох регіонах України (або просто «в Україні», як кажуть ковдорчани, які відчувають себе мешканцями загубленого в тайзі острова), а квартиру можна купити за 3-4 зарплати, тому що жителі півночі раді позбавитися житла за будь-які копійки або просто здати «за квартплату». Квартплата, втім, велика, приблизно від 6000 до 10 000 рублів.
Але з «пристойними», начебто, зарплатами все не так просто. По-перше, йдеться про дуже небезпечну і шкідливу для здоров'я роботу. По-друге, керівництво вимагає від співробітників великих переробок, інакше зарплата зменшується тисяч на двадцять. А переробки у таких місцях, як кар'єр чи збагачувальна фабрика, загрожують небезпекою для життя. Тут трапляються пожежі, обвали, вибухи та масові отруєння. Якщо в СРСР такі випадки були чимось незвичайним, то сьогодні це наслідок політики керівництва, яке економить на здоров'ї та життяхсвоїх робітників, вичавлюючи максимальний прибуток. Останніми роками нещасні випадки трапляються майже кожного місяця.
Робітники своїми зарплатами та умовами праці незадоволені. Трапляються і страйки, і акції протесту. Хоча керівництво, демонструючи папери, доводить, що зарплати стабільно підвищуються. Але з цифрами постійно «мухлюють»: якщо підвищують зарплату, то прибирають премії чи збільшують норму виробітку. Тож зарплати зростають лише на папері. Також і з відпустками, які у гірників тривають близько двох місяців (літній випадає раз на три роки). Але насправді робітників «з виробничої необхідності» відпускають лише кілька тижнів.