Новини дня Трагедія Павлика Морозова - Вільна Преса - Новини сьогодні, 14 листопада 2014 Фото
Війна з невинно убитою дитиною йде досі
У якийсь момент невідомий морок напав на людей, які населяють велику країну під назвою СРСР. Усі вони дружно відмовилися від безплатної освіти, медицини, безплатного житла, права на працю, стали навіть думати, що безробіття — благо. І ще багато чого відмовилися разом — того, що стосувалося очевидним і безумовним. Зрозуміло, що відкрито про позбавлення їх ніхто й не сповістив, а всі розмовляли з людьми евфемізмами. Відмовилися від країни, де жили. Почали дружно потрошити історію, скидати цінності, якими жили, героїв, на яких орієнтувалися. Морок, який збентежив, спокусив, дезорієнтував.
У письменника Федора Абрамова є невелика розповідь з характерною назвою «А війна ще не скінчилася», написана в 1978-1980 роках. Сюжет простий: Вітька клянчить у літньої та хворої матері трояк на пляшку, дорікаючи її тим, що сплуталася у війну з мужиком із села — «скотним начальником» колгоспу. Мовляв, бачив дитиною, тому й п'є тепер через тонку душевну організацію. Адже не пив ні дід, ні батько. Мати ж із чотирма дітьми на руках у воєнні роки «прикрила своїм тілом», щоб вони не померли з голоду, пожертвувала собою. Той самий Вітька міг просто у воєнні роки в нужнику кров'ю вийти. Якби не мати. Власне, подібні Вітьке з його логікою міркують не лише про матір, а й про саму війну, про блокаду Ленінграда, наприклад. Але це інша історія.
Цей відірваний від ґрунту шатун прет заради трояка зі своєю правдою та цією «правдою» готовий і над матір'ю знущатися. Вітька вже нічого не пояснити. Він не зрозуміє.
Адже тут не тільки про пияцтво та відсутність шанування до батьків, це не просто гірка сімейно-побутова історія, мова тут проспробі війни зі святинями, розхитуванні ціннісних координат. Про те, що все насправді значуще і безмірно цінне, можна спробувати перевернути і перетворити на ніщо. Через ті ж самі питання-опитування, через підленькі сумніви. З цим Вітькіним похмільним нігілізмом ми повною мірою зіткнулися, починаючи з Перебудови, коли його «правда» почала кричати про себе на кожному розі.
Павлик Морозов показовий приклад того, як «попрацювала» Вітькіна логіка. Це вже ім'я загальне, яке практично повністю перекочувало у сферу анекдотів та гумористичних передач, ніби йдеться про безглуздий і смішний персонаж, який підкрадається звідкись ззаду і стусан відважує або за вуха смикає, а потім, дражнячись, тікає.
ФеноменПавлика Морозовавже ніхто всерйоз не обговорює. Його соромляться. Ніхто навіть не говорить про трагедію, на перший план виведено мотив зради. Але щоб не вникати вглиб, всю суть проблеми було зведено до гумористичної ситуації. Павлик так і чується, щось дрібне підленьке. Щоб подолати сором над ним сміються, знущаються навіть не замислюючись над ким. Так після низки викриттів ми отримали знижений фіктивний образ, з якого була повністю вихолощена суть. Це типовий прийом дезорієнтації.
Як відомо, наприкінці 80-х років стосовно саме Павлика Морозова було розгорнуто справжнє цькування. Ніхто не сприймав його за дитину, але всі бачили радянський пантеон, який необхідно розбити вщент. Були використані методи маніпуляції свідомістю, добре описані Сергієм Кара-Мурзою. Зокрема, до суспільної свідомості вкидалася відверта брехня, яка ставала сенсацією. Спростування цієї неправди робилося гранично скромно і найменшим шрифтом. Тому в мізках засіла липка сенсація, авсі викриття її, зроблені пізніше, пройшли непомітно. Так до дитини остаточно прикріпилася репутація: людина, яка зрадила свого батька. Підло зрадив. Заради червоної краватки.
Далі уявіть, що на суді над убивцями дітей з'ясовується, що не лише їхня смерть, а й життя було трагічним. Проста селянська родина – п'ять дітей. Усі турботи про сім'ю на найстаршому — Павла. Дід ненавидів невістки та онуків. Батько — нечистий на руку голова сільради (привласнював конфісковані речі, продавав фіктивні довідки), пиячив і жорстоко побивав матір, а потім і зовсім пішов із сім'ї до іншої жінки. Нині цього аморального типу назвали б корупціонером.
По-людськи цілком зрозуміле ставлення Павла до свого батька, світлим почуттям синів ні звідки було з'явитися. Знову ж таки, якщо звернутися до кримінальних хроніків, то досить часті випадки, коли діти в стані афекту хапаються за ніж, щоб захистити матір та себе від п'яного батька-дебошира, вбивають його. І це їхня дія в цілому зрозуміла і в принципі виправдовується суспільством. Але в нашій ситуації дитина не вбила і навіть не підняла руку на свого батька.
Доніс на батька… Але ж, з одного боку, після цього «доносу», в основі якого були реальні злочини та зловживання, батько перебував ув'язнений лише три роки, а потім жив собі. З іншого боку, і сам факт доносу був зовсім не очевидний. Все-таки написав донос на батька чи виступив із показаннями свідків — це ще велике питання. Але річ навіть не в цьому, а в тому, чому страшна людська трагедія, сімейна, дитяча була таким жахливим чином вивернута, збочена. Чому зовсім зникло просте людське ставлення до неї, а це ставлення для психічно здорової людини має бути цілком очевидним?
Так вжевийшло, що з дитини двічі зробили символ боротьби з минулим лише з різним оціночним знаком. Радянська ідеологія зробив з Павла піонера-героя, символічну жертву, ягня, що загинув у боротьбі старого та нового. Тут теж людське було заховано під спудом ідеологічних різ. У роки перебудовного викриття цю дитину перевели до розряду злочинців. Нібито він через фанатичну прихильність ідеології зрадив найближчу людину — батька. Звинуватили його практично в грі юді. Коли це необхідно, про ту саму сльозинку дитини ніхто не згадує.
Ідеологія створює автоматично вживані без осмислення образи-паразити, з яких вихолощується суть і замість неї розставляються штучні декорації. Вони не вирішують проблему, а отже, надають можливість виникнення нової трагедії.
Так і зараз, розмірковуючи про трагічні події української історії початку 20 століття, ми починаємо говорити про ланцюг злощастей, багато в чому випадкових, які до цього призвели; про особливу красу, якою піддалося суспільство. Тут виходить все просто: пов'язала дитина на шию червону краватку і зрадила батька. Або як у фільмі Микити Міхалкова «Сонячний удар»: наслухався підліток уроків пітерського інтелігента про теорію Дарвіна, жахнувся мавпі і став політруком, який відправляє людей на смерть у баржі. Все це відводить від пізнання глибинних проблем. Адже тієї ж червоної краватки цілком можливо і не було, як не було й доносу Павла, а була зрада батька, розпад роду — це проблема. Розпад — проти енергій якого всі віки воювала українська цивілізація. Прийнявши це, ми зрозуміємо, що й у винуватців української трагедії не можна призначити будь-кого. Це не випадковість, не халатність хмільного снігоприбирача, який виїхав на злітну смугу перед літаком.а тріумф тих енергій розпаду, які ми пропустили та допустили.
Проблема не тільки в тому, що разом з міркуваннями про Павла Морозова зникає кудись весь гуманізм і декларований примат цінності життя. В останні десятиліття багато журяться про мученицьку смерть царської сім'ї, у тому числі й царевича Олексія. Але при цьому зовсім оббрехали іншу дитину, яка не вкладалася в нову світоглядну матрицю. Цим досить цинічно заклали чергову помилку. Історичні протиріччя не знято, їх не примирили і навіть не спробували. Натомість відбувається лише хитання терезів з боку в бік.
Потрібно подолати ідеологічно штампи і не сахатися від одного полюса до іншого. Потрібна людяність, якщо хочете. Інакше ми так і брестимемо з історії, розмахуючи кийком вітькиної правди. Через неї хіба що трояк на опохмел можна виклянчити. Заради мороку цього трояка Вітька і рідну матір готовий звинуватити у всіх смертних і країну по колоди розкотити, а то й зовсім підпалити.
Не Павло Морозов доніс на батька, а ми зрадили свою країну, зваливши провину на дитину. Стали дружно абрамівськими вітьками. Традиція знущань над безневинними дітьми свідчить про це.