Павло КАДОЧНИКОВ
1927 року родина Кадочникових повернулася до Ленінграда. Павло витримав іспит у дитячу художню студію та почав займатися живописом, мріючи стати професійним художником. Однак долі було завгодно інше. Незабаром тяжко захворів глава сімейства, і Павлу, як старшому в сім'ї, довелося йти заробляти гроші: він улаштувався учнем слюсаря на завод «Червоний путіловець». Щоправда, навчання у мистецькій студії він не покинув і весь вільний час проводив там.
Однак у 1929 році Павло раптово серйозно захопився театром. Так серйозно, що навіть вирішив подати документи на акторське відділення театрального технікуму при ТЮГу. Під час іспитів він вразив викладачів своїм безперечним талантом, і його прийняли з першої спроби. Він потрапив до класу професора Бориса Вольфовича Зона. Коли за кілька місяців технікум розформували, то клас Зона майже повністю перевели до театрального інституту. Так наш герой став студентом інституту віком 15 років.
Незважаючи на свій юний вік, Кадочников серед старших товаришів не загубився. Більше того, зовні він помітно виділявся серед багатьох з них — у той час як більшість студентів ходили у простому та дешевому одязі, Павло форсил: носив оксамитову толстовку з метеликом. Крім цього, він чудово співав неаполітанські пісні, які багатьох дівчат буквально божеволіли. Вони ж вигадали йому і прізвисько: Павлушенька-душенька.
У 1935 році Кадочников успішно закінчує театральний інститут і потрапляє до трупи Нового ТЮГу. Його першою роллю на сцені цього театру був Лель у «Снігуроньці». Роль Купави виконувала молода актриса Розалія Котович, якою наш герой невдовзі зробив пропозицію руки та серця. Дівчина його прийняла.
Того ж року відбувся і дебют нашого героя у кіно. У картині«Неповнолітні» він зіграв крихітну роль Михася, яку ніхто до ладу не помітив. Сам Кадочников, вперше побачивши себе на екрані, сильно засмутився. Йому здалося, що страшнішого за нього на знімальному майданчику нікого не було. І він вирішив: більше в кіно ніколи не зніматися.
З цього моменту його повністю захопила робота в театрі. Роль слідувала за роллю, талант актора зміцнювався і вдосконалювався. Незабаром йому стали довіряти і головні ролі, наприклад, Тартюфа в однойменній п'єсі Ж.-Б. Мольєра.
Та зустріч із Юткевичем загалом і визначила подальшу долю молодого актора. Через два роки після неї режисер знову згадав про Кадочникова і запросив його одразу на дві ролі – у фільмі «Яків Свердлов» актор мав зіграти самого Максима Горького та героя на ім'я Льонька Сухов. Як каже одна з легенд, коли Кадочникова загримували, всі на знімальному майданчику ахнули: так він був схожий на пролетарського письменника-буревісника. Ця разюча подібність дозволить йому зіграти роль М. Горького ще у двох картинах.
Я не запам'ятав прізвище секретаря райкому, але його зовнішність досі добре пам'ятаю.
Переді мною сидів юнак, майже хлопчик, у перетягнутій ременя гімнастерці. Він був коротко, під машинку, острижений, через що його голова здавалася круглою. Великі сірі очі були відтінені синевою втомою і дивилися з-під насуплених брів впритул, не блимаючи.
— Ти подавав заяву до народного ополчення? — тихо й дуже зосереджено запитав секретар.
- Так, - відповів я теж чомусь тихо.
- Навіщо ти це зробив? — суворо прозвучало нове запитання.
— Так роблять усі мої товариші, — лаконічно, в тон співрозмовнику пояснив я, хоча був певен, що тут нічого невідомого немає.
І справді, цих слів виявилосядостатньо. Він мовчки взяв зі столу заяву і простяг її.
Вигляд у мене в ту хвилину був, мабуть, здивований.
— Ти знімаєшся в «Обороні Царицина» та «Поході Ворошилова». На Ленфільмі повідомили, що це фільми оборонного значення. Повернися на студію…
Я пригнічено мовчав.
— Зараз війна, але мистецтво не повинно померти, — тихо додав він. — З цього дня вважай себе за солдата і виконуй свій обов'язок… Ти зрозумів мене чи повторити ще раз?
- Не треба, - відповів я.
І тоді раптом почув: «Колом!»
Я повернувся по-військовому чітко і попрямував до виходу...»
Згодом Кадочников часто нарікатиме на те, що не був досить наполегливий у своєму прагненні піти на фронт. А недоброзичливці з кіношних кіл активно розпускатимуть плітки про те, ніби Кадочников не потрапив на фронт… завдяки своїм гомосексуальним зв'язкам із режисером С. Ейзенштейном. Мовляв, той зробив усе можливе, щоб його молодий коханець не влучив у криваву м'ясорубку. Незважаючи на те, що це була явна брехня, були люди, які в неї вірили.
1942 року на екрани країни виходить двосерійна кінострічка «Оборона Царицина» братів Васильєвих, у якій Кадочников виконує одну з головних ролей. Незабаром після цього актора запрошує до своєї нової роботи Сергій Ейзенштейн (ось коли чутки про їхній любовний зв'язок особливо сильно мусувалися): у фільмі «Іван Грозний» Кадочникову довелося перетворитися на Володимира Старицького. Його акторська майстерність настільки вражаюче, що Ейзенштейн мріє зняти Кадочникова у двох ролях у третій серії картини: у ролі духовника царя Євстафія та Сигізмунда. Однак цього бажання великого режисера не судилося збутися: третю серію так і не було знято.
Павло Кадочников згадує: «Першу зустріч ізЕйзенштейном дуже добре пам'ятаю — вона сталася в їдальні. Перед цим я місяць і дванадцять днів діставався зі знімальною групою «Оборона Царицина» зі Сталінграда до Алма-Ати. Я був молодий, худий і погано одягнений. У костюмерній мені видали угорку, і в такому вигляді я прийшов у студійну їдальню. Раптом відчуваю на собі пильну думку: хтось уважно вивчає, як я їм, як розмовляю. Борис Свєшніков, другий режисер Ейзенштейна, передав мені його запрошення спробувати роль Старицького.
Чому він вибрав саме мене на роль цього кандидата в боярські царі — наївного, по-дитячому нехитрого? Важко сказати точно...»
Робота з великим режисером круто змінила творчу долю Кадочнікова. У 40-х актор пішов із театру і цілком зосередився на роботі в кіно. Благо пропозицій зніматися надходить до нього в той період більш ніж достатньо. Та й ролі які: лише одні героїчні!
Вчора і сьогодні керуюся сценарієм. Влазю в коло його (сценарію) інтересів. Іноді захоплююсь, а загалом часто повертаюся до старої думки, чи не залишиться знову мій «Подвиг» невідомим. Та нічого не вдієш. Сталося так, що мого «голосу» ніхто не прислухався. Може, я й не правий? Вселяю собі цю думку, і навіть хочеться почати працювати».
Вийшовши на екрани країни влітку 1947 року, фільм «Подвиг розвідника» посів 1-е місце у прокаті, зібравши 22,73 млн. глядачів. Через рік картині було присуджено Сталінську премію.
Картина ще тільки виходила на екран, а Кадочников уже розпочав зйомки у новій картині «Повість про справжню людину» (режисер Олександр Столпер). У цьому фільмі актор мав зіграти знаменитого льотчика Олексія Маресьєва, який втратив у бою обидві ноги, але знайшов у собі сили знову повернутися до ладу. Щоб глибше увійти до образу, Кадочниковнавідріз відмовився від послуг дублерів, протягом чотирьох місяців ходив на справжніх протезах і повзав у снігу лютим морозом. У результаті ця картина за участю актора була захоплено прийнята публікою. У прокаті 1948 року вона посіла 2-е місце, зібравши на своїх сеансах 34,4 млн глядачів. А за рік її спіткала доля «Подвигу…» — картину нагородили Сталінською премією.
Свою третю Сталінську премію Кадочников отримав у 1950 році за участь у фільмі «Далеко від Москви». Зняв її все той же А. Столпер, проте вона програвала через низьку художню якість матеріалу. Після цього протягом п'яти років Кадочнікова у кіно не знімали.
Однак у 1954 році режисер О. Івановський знову згадав про Кадочникова (вони зустрічалися на зйомках фільму «Антон Іванович сердиться») і запропонував йому головну роль у картині «Приборкувачка тигрів». Участь у цьому фільмі принесла нашому герою нову хвилю успіху та слави. Як і після виходу картини «Подвиг розвідника», актора стали буквально завалювати любовними посланнями численні прихильниці. Чутки про його любовні зв'язки (на цей раз із жінками) набули фантастичних масштабів. Сам він із цього приводу якось зауважив: «Не піддається підрахунку кількість знаменитих актрис, з якими заздрісники клали мене в ліжко! Моїм амурним успіхам міг би позаздрити будь-який східний шейх!
Зазначу, що у прокаті 1955 року фільм «Приборкувачка тигрів» посів 2-е місце, зібравши 36,72 млн. глядачів.
Одночасно з «Приборкувачкою тигрів» актор знявся ще у двох картинах: у «Великої родини» та «Запасному гравці».
У 50-60-ті роки Кадочников продовжував зніматися в кіно, причому на відміну від акторів свого покоління, досить часто: іноді по п'ять фільмів на рік. Щоправда, помітних робіт серед них практично не було. Мабуть, відчуваючиЦе, Кадочников вирішив спробувати себе на терені режисури. У результаті з'явилися фільми, зняті ним, — «Музиканти одного полку» (1965), «Снігуронька» (1970), «Я тебе ніколи не забуду» (1984).
Відхід у режисуру мав під собою ще одну підставу: у середині 60-х Кадочников раптово потрапив у немилість до високого кінематографічного керівництва та практично як актор зник з широких екранів. Режисери припинили запрошувати його зніматися, не давали йому нових робіт і на театральній сцені. Єдиним заробітком нашого героя у ті дні були концерти, з якими він виїжджав до багатьох міст Радянського Союзу. У вільний від роботи годинник Кадочников малював, займався скульптурою, писав прозу.
Смуга забуття актора тривала до 1976 року, поки режисер Микита Міхалков несподівано не запропонував йому одну з ролей у фільмі «Незакінчена п'єса для механічного піаніно». Після виходу картини на екран про Кадочникова знову згадали, і пропозиції зніматися з інших режисерів посипалися одна за одною. Але актор був скупий на обіцянки і свою згоду зніматися давав не кожному. Так, у 1977–1978 роках він зіграв лише у двох картинах: «Сибіріада» та «Сюди не залітали чайки» (обидва фільми вийшли 1979 року). В останній картині Кадочников знявся разом зі своїм дорослим сином Петром (він народився в середині 40-х, після школи вступив до Політехнічного інституту, однак у 30 років вирішив присвятити себе мистецтву — закінчив ЛДІТМіК). На жаль, це була їхня остання спільна робота. Незабаром після неї Петро трагічно загинув. Причому ця загибель виглядала більш ніж дивно.
Навесні 1981 року Петро запропонував батькові з'їздити відпочити до Прибалтики на Ігналінські озера. Однак у Кадочникова-старшого на той час було багато роботи (він знімався одразу у трьох картинах), тому відпропозиції сина він відмовився. І Петро подався відпочивати один. А буквально через два дні після його від'їзду Кадочниковим надійшло повідомлення, що їхній син загинув.
Як виявилося, його знайшли мертвим на дорозі за кілька кілометрів від Ігналі. Слідчий, який потім вів цю справу, заявив Павлу Кадочникову, що його син, швидше за все, заліз на дерево, не втримався і впав. Від падіння і настала смерть. Проте виразно пояснити, навіщо йому знадобилося забиратися на дерево, слідчий не міг чи не хотів.
Для Павла та Розалії Кадочникових втрата єдиного сина була справжньою трагедією. І єдиним порятунком для Павла Кадочникова тоді була робота — 1982 року він знявся одразу у п'яти картинах.
1987 року на широкий екран вийшла його чергова режисерська робота — фільм «Срібні струни», присвячений творцеві першого в Україні оркестру народних інструментів Василю Андрєєву. Незабаром після виходу фільму на екран Павлу Кадочникову було надано звання Героя Соціалістичної Праці. Як виявилося, це була його остання нагорода: 2 травня 1988 року Павло Кадочніков помер.