Православ’я у Західній Русі після укладання Брестської унії
Однак вимога короля, який бажав, щоб усі його православні піддані прийняли унію і підкорилися Риму, стало порушенням прав і свобод, що існували в Речі Посполитій, у тому числі й свободи віросповідання. Брестську унію було запроваджено у державі виключно королівською владою, без згоди Генерального сейму. Монархія в Речі Посполитій аж ніяк не була абсолютною, магнати та шляхта мали великі права, які суттєво обмежували владу короля. Наприклад, офіційно за аристократією було закріплено право створювати проти короля т.зв. "конфедерації" і навіть вести військові дії у разі, якщо він порушував права магнатерії та шляхти. І хоча в польсько-литовському законодавстві панувала страшна плутанина, і існувало безліч взаємовиключних законодавчих актів, все ж завдяки цьому можна було знайти можливості протистояти Бродській унії, що вводиться в наказовому порядку. Насамперед, ображена замахом на свою релігійну свободу православна шляхта зажадала розгляду цієї справи на сеймі, що було зроблено невдовзі після Собору 1596 р.
 |
Патріарх Мелетій мав усі підстави побоюватися за долю Никифора, оскільки король Сигізмунд з метою забезпечення безперешкодного поширення унії в Речі Посполитій видав указ, яким наказував усім православним грекам, які не були його підданими, залишити територію Польського королівства. Побоюючись переслідувань, Західну Русь незабаром покинули екзарх КирилоЛукаріс, митрополит Лука Белградський та афонські архімандрити - учасники православного Брестського Собору 1596 р. Один лише безстрашний Никифор Кантакузін, не злякавшись погроз короля, залишився серед православних русинів Речі Посполитої.
На жаль, незважаючи на всі існуючі правові підстави, втілити в життя накреслену патріархом Мелетієм програму було неможливо. Король прийняв бік уніатів, а тому, незважаючи на юридичний бік справи, рішучими адміністративними заходами прагнув оселити Брестську унію в межах Речі Посполитої. Сигізмунд III спорудив шалене гоніння на православних, метою якого було не допустити відновлення повноцінної церковної організаційної структури в Західній Русі. На боці православних було право, проте вони були практично безсилі проти католицького державно-адміністративного апарату.
 |
Екзарх докладно розглянув всі пункти звинувачень, що зводяться на нього, і дав на них спростування. Судді так і не змогли знайти у діях Никифора нічого, за що його можна було б притягнути до відповідальності. Після тріумфальної промови Никифора на свій захист учасники судових слухань залишили залу засідань і зібралися в приміщенні, де чекав на результат королівського суду і князь Острозький. Сюди вийшов король Сигізмунд III. І тоді у старого князя, очевидно, стався нервовий зрив, причиною якого стали всі пережиті православними прикрощі та жорстоке приниження, яке Острозький зазнав особисто під час суду над св. Никифором. Князь Костянтин у своїй гнівній промові обрушився на короля-утискувача православних, "батька Брестської унії". Але, на жаль, почуття ображеного самолюбства магната в душі Острозького затьмарило все. Вибухнувши лютоюпромовою, зверненою проти короля, Острозький у приступі гніву вимовив слова, які по суті прирікали Никифора на смерть: "Залишаю вам цю духовну особу, а крові його на Страшному суді Божому шукатиму". Князь покинув королівський палац. Сигізмунд послав за Острозьким навздогін його зятя - віленського воєводу Радзівіла - з наказом будь-що-будь повернути розлюченого старця. Радзивілл від імені короля навіть обіцяв Острозькому, що Никифора буде звільнено. Але в запалі з вуст князя Костянтина вирвалося: "Хай собі і Никифора з'їсть". Після цього Острозький виїхав із Варшави у свої володіння.
Тепер захисники унії могли безстроково тримати Никифора в ув'язненні, не бентежачись відсутністю доказів його провини - бунт Острозького проти Сигізмунда та його фактична відмова від захисту Никифора давали королю та суддям-католикам можливість діяти без огляду на могутнього православного магната. Тепер, щоб тихо і без розголосу занапастити Никифора, достатньо було лише оголосити, що його утримуватимуть під вартою доти, доки не знайдено нових доказів.
Незабаром Никифора перевели до однієї з найнадійніших в'язниць Польщі - колишнього замку Тевтонського Ордену в Марієнбурзі (нині - Мальборк): втекти звідси шансів практично не було. У найбільшому пам'ятнику духовної літератури Західної Русі часу Брестської унії - "Пересторозі" - йдеться про його загибель у ув'язненні: "А так з сейму ні з чим ся роз'їхали, а Никифора за узника в невинності до Мальборка відіслали і скільки років у в'язниці тримали, нарешті аж уморили голодом". Дуже красномовно про заслуги священномученика Никифора перед Православною Церквою свідчить та ненависть, яку плекали до нього прихильники уніатства. Показово в цьому плані лист одного з єпископів, повалений Никифором направославному Соборі в Бресті, - Іпатія Поцея, який писав у 1605 р. до литовського канцлера Лева Сапеги про те, як він був позбавлений сану "зрадником Никифором, що видихнув у Мальборку". Цей документ також підтверджує факт мучеництва св. Екзарха Никифора, умореного поляками у в'язниці. Про мученицьку кончину архідиякона Никифора свідчить і запис у рукописному збірнику XVII ст., що повідомляє про його смерть "... у Мальборку року 1599".
 |
Після затвердження визначень уніатського собору в Бресті Сигізмундом III королівська влада розпочала відкрите гоніння на православних як тих, хто чинить опір волі польсько-литовського монарха. Магістрати міст Речі Посполитої, в яких домінували католики, запровадили дискримінаційні заходи проти тих, хто не прийняв унії: їх не тільки не допускали до посад у міському самоврядуванні, але навіть чинили перешкоди у заняттях торгівлею та ремеслами. Ще гірше було становище кріпаків, які належали панам-католикам чи уніатам. Їх, як і парафіяльних священиків церков, що розташовані на панській землі, у наказовому порядку зобов'язували прийняти унію. Священнослужителів, які не визнали унію, виганяли і заміняли уніатами. Нерідко православні храми передавалися католиками-поміщиками в оренду іудеям, які стягували плату за здійснення богослужінь та вимагань, а у разі несплати грошей могли привласнити церковне майно, у тому числі богослужбові предмети та вбрання. Це викликало обурення віруючих і ставало підґрунтям для зростання антисемітських настроїв у Західній Русі. Згодом у роки Козацьких війн XVII ст. гнів на євреїв-орендарів вийде у численні погроми іудеїв, які аж до ХХ століття, часом спалахуватимуть в Україні як наслідок довгоїісторичної пам'яті.
Православні віруючі активно протестували проти Брестського беззаконня та рішуче захищали православну віру. Одним з найважливіших засобів боротьби з народом Західної Русі, що нав'язується, уніатством стала літературна полеміка, яка зав'язалася між православними і католиками невдовзі після укладання Брестської унії. Початок їй було покладено памфлетом Петра Скарги, який у своїй книзі намагався довести, що православний Брестський Собор 1596 р. був незаконним. Таке твердження ґрунтувалося на спотворених еклезіологічних засадах католицької церкви. З погляду католицизму участь мирян у вирішенні принципових питань буття Церкви абсолютно неможлива: це справа ієрархії, т.зв. "церкви учнів". Тому, на думку Скарги, унія є законною і з необхідністю має бути прийнята народом, якщо більшість єпископату на чолі з митрополитом увійшли до спілкування з папським Римом. Поборники уніатства, свідомо відводячи полеміку убік догматичної проблематики, лукаво заявляли, що унія нічого не змінила у Православній Церкві Західної Русі, бо повністю зберегла східний обряд.
Незабаром православні відповіли католикам ще одним великим полемічним твором: у 1605 р. Львівське братство видало у своїй друкарні знамениту "Застереження" (інакше - "Застереження"), в якій містилася практично вся історія підготовки, укладання та насильницького впровадження Брестської унії. Потім у 1610 р. був виданий знаменитий "Тренос" або "Плач Церкви Східної", написаний талановитим православним письменником Мелетієм Смотрицьким. Це був барвистий опис лих, обвалений католиками на голову православних. Король Сигізмунд був такий лютий від цього полемічного трактату, що наказав закрити віленську друкарню, що його надрукувала,а весь тираж книги знищити. Мелетій був змушений ховатися від королівського гніву. На жаль, згодом він був зламаний і перейшов до унії.
Велику підтримку надали православним русинам та одновірці з Православного Сходу. Патріарх Олександрійський (згодом – Константинопольський) Мелетій Пігас надсилав у Річ Посполиту свої грамоти, якими закликав стояти за православну віру та противитися унії. Підтримало гнаних православних Західної Русі та афонське чернецтво, серед якого було чимало українців. У цей час на Афоні трудився один з найталановитіших духовних письменників Західної Русі - чернець Іоанн Вишенський, уродженець Галичини. Характерно, що у своїх посланнях на батьківщину він не лише виступав проти унії та латинства, а й розкривав ті причини, які багато в чому зумовили успіх уніатства. Вишенський, зокрема, викривав пороки вищого духовенства, його магнатські звичаї та недбальство про справи церковні. Він закликав православну шляхту триматися віри отців, не спокушаючись західною латинською культурою та привілеями, одержуваними від короля в обмін за зраду своєму народу та вірі. Взагалі для Вишенського характерний заклик до простоти, духовного тверезіння, аскези, який він звертає до всього народу Русі. Проте такі устремління, характерні для чернечого максималізму Вишенського, спочатку багато в чому були утопічні: протистояти латинянам лише простотою духу вже було неможливо. Знадобиться довгі роки, щоб зрозуміти необхідність озброїти православних освітнім потенціалом, рівним за силою тому, що мали тоді католики - цю нестерпно важку і часом невдячну культурно-просвітницьку роботу здійснить св. митрополит Петро Могила, за якого православній Київській митрополії буде судилося, очистившись у випробуваннях, піднятися нанову висоту.