Розширення НАТО та Україна міфи та реалії
Розширення НАТО та Україна: міфи та реалії
Міф про «порушену обіцянку» бере свій початок в унікальній політичній ситуації, в якій виявилися найважливіші політичні постаті в 1990 році, і яка сформувала їхнє уявлення про майбутній порядок у Європі. Політика реформ колишнього лідера СРСР Михайла Горбачова вже давно вийшла з-під контролю, балтійські країни вимагали незалежності, а в країнах Центральної та Східної Європи явно наростало обурення. Берлінська стіна впала; Німеччина йшла до возз'єднання. Однак Радянський Союз все ще існував, як і Організація Варшавського договору, центрально- та східноєвропейські члени якої говорили не про вступ до НАТО, а скоріше про «розпуск обох блоків».
Таким чином, дебати навколо розширення НАТО розвивалися виключно у контексті возз'єднання Німеччини. Під час цих переговорів Берліну та Вашингтону вдалося зняти побоювання СРСР щодо того, що об'єднана Німеччина залишиться в НАТО. Цього результату було досягнуто завдяки щедрій фінансовій допомозі та Договору «2+4», що виключав розміщення іноземних сил НАТО на території колишньої Східної Німеччини. Домогтися цього також вдалося завдяки незліченним особистим бесідам, у яких Горбачова та інших радянських лідерів запевнили в тому, що Захід не скористається слабкістю Радянського союзу та його готовністю вивести свої війська із Центральної та Східної Європи.
Головоломка розширення НАТО
Чи означає відсутність обіцянки не розширювати НАТО, що Захід ніколи не мав жодних зобов'язань перед Україною? Чи здійснювалася політика розширення західних установ без урахування інтересів України? І знову факти говорять про інше. Однак вони також свідчатьпро те, що переслідувані паралельно дві цілі – прийняття країн Центральної та Східної Європи до НАТО та створення «стратегічного партнерства» з Україною – були набагато менш сумісними на практиці, ніж у теорії.
Коли приблизно 1993 року, у зв'язку з зростанням тиску з боку Центральної та Східної Європи тема розширення НАТО почала по-справжньому обговорюватися, навколо неї велася велика полеміка. Деякі вчені спостерігачі, зокрема, заперечували проти прийняття нових членів у НАТО, оскільки це неминуче викликало б ворожу реакцію з боку Укаїни і могло б перекреслити позитивні напрацювання, досягнуті після закінчення холодної війни. Справді, від початку процесу розширення НАТО після закінчення холодної війни найбільше Захід дбав про те, щоб примирити цей процес з українськими інтересами. Ось чому вже на початковій стадії НАТО розпочала створення умов для співробітництва, які сприятимуть розширенню та водночас розвиватимуть особливі відносини з Україною. 1994 року під егідою програми «Партнерство заради миру» було засновано військову співпрацю практично з усіма країнами євроатлантичного регіону. У 1997 році з підписанням Основоположного акта Україна-НАТО було створено Спільну постійну раду як спеціальну структуру для консультацій та співробітництва. У 2002 році, коли країни НАТО готувалися до чергового великого раунду розширення організації, було започатковано Раду Україна-НАТО, що надало стосункам більш цілеспрямованого та структурованого характеру. Ці кроки поєднувалися з іншими спробами з боку міжнародного співтовариства, спрямованими на те, щоб Україна посіла належне їй право: Україна була прийнята до Міжнародного валютного фонду, Світового банку, Групи 7 іСвітову організацію торгівлі.
Україна так ніколи і не витлумачила ці події з прихильністю, на яку сподівалася НАТО. Для міністра закордонних справ України Примакова підписання Основного акту Україна-НАТО в 1997 році стало лише «обмеженням збитків»: оскільки Україна не мала коштів, щоб зупинити розширення НАТО, вона могла взяти все, що країни НАТО готові були запропонувати, навіть ризикуючи при При цьому створити враження, що вона згодна з процесом розширення. Фундаментальна суперечність, яка присутня в усіх органах Україна-НАТО і полягає в тому, що Україна сидить за столом і може брати участь у спільному ухваленні рішень з ключових питань, але не може накладати вето, була непереборною.
Однак ці інституційні слабкі сторони померкли на тлі реальних політичних конфліктів. Військове втручання НАТО в Косово було витлумачене у Москві як геополітичний переворот, скоєний Заходом, який прагне применшити статус України як постійного члена Ради Безпеки ООН. Підхід НАТО до протиракетної оборони, хоч і націленої на треті країни, був витлумачений Москвою як спроба підірвати здатність України до завдання відповідного ядерного удару. Гірше того, внаслідок «помаранчевої революції» в Україні та «рожевої революції» в Грузії до влади прийшли еліти, які бачать майбутнє своїх країн у ЄС та НАТО.
У цьому контексті докази Заходу про благонамірність розширення НАТО ніколи не спромоглися і, ймовірно, не зможуть прижитися. Закликати Україну визнати благонамірний характер розширення НАТО означає забувати один із найважливіших чинників: розширення НАТО, так само як і розширення Європейського союзу, задумане як проект об'єднання континенту. І через це він не має «кінцевої точки», якуможна було б переконливо визначити з позицій розуму чи моралі. Іншими словами, саме тому, що процеси розширення обох організацій не задумані як антиукраїнські проекти, вони не є кінцевими і, хоч як це парадоксально, обов'язково сприйматимуться Україною як постійні посягання на її статус та вплив. Доки Україна буде уникати чесного обговорення питання про те, чому так багато її сусідів прагнуть взяти курс на Захід, подібний стан справ не зміниться, а відносини між НАТО та Україною будуть як і раніше в полоні у міфів минулого, замість того, щоб дивитись в майбутнє.