Та я при штабі служив... Писарем... Бібліотека сибірського краєзнавства
Великими здобутками розвідка червоних похвалитися не могла. Мало того, вже після Громадянської війни чекісти, вивчивши документи, що збереглися, відзначили високий рівень підготовки і великі досягнення ворогів. Цю обставину не хотіли довгий час оприлюднити. У численних дослідженнях про події братовбивчої війни зовсім не приділяли уваги таємним службам протиборчих сторін. Лише зрідка згадувалися червоні підпільники та білогвардійські контрреволюційні організації. Так було до 1969 року. У рік 50-річчя звільнення Сибіру від колчаківців трохи прочинили завісу таємниці і вперше коротко згадали про червоного розвідника Анісімова, який працював у штабі у Колчака. Але це герой таємного фронту не удостоївся слави кінематографічного капітана Кольцова. Мало того, про сміливця, який служив у штабі верховного правителя, незабаром забули, а дарма - особистість була цікава.
Майбутній червоний розвідник народився 1896 року, але не в сім'ї робітників чи селян. Олександр Іванович Анісімов був із міщан. Закінчив свого часу міське училище. На початку ХХ століття це можна було вважати непоганою освітою. Крім того, Олександр, працюючи в торговому закладі та в кооперативній організації, освоїв рахункову справу, торгові премудрості, навчився друкувати на машинці «Ремінгтон».
1915 року торгового працівника призвали на військову службу. Грамотного бійця визначили до 16-го Сибірського стрілецького полку в місто Канськ. Освічений солдат виявився подарунком для начальника штабу – майже половина нижніх чинів у полку були неписьменні. Після початкового навчання військовій справі рядовий Анісімов потрапив на непильну посаду писаря, але це було ще не все. Офіцери штабу швидко оцінили віртуозне володіння "Ремінгтоном".
Іноді з полку на фронт вирушали маршові роти, але машинописного писаря це не стосувалося. Він був потрібнішим у тиловому Канську. Так тривало до осені 1917 року. Вже 1918 року солдатів, який співчуває більшовикам, опинився в Новомиколаївську, в Закаменці. Незабаром радянська влада впала. У 43-й Сибірський стрілецький полк білих почали набирати добровольців. Одним із них був рядовий Анісімов. При визначенні на службу Олександр Іванович сказав, що до 1915 працював торговим службовцем, знайомий з машинкою «Ремінгтон». Цінного кадру знову зарахували до штабної команди. І знову на посаду писаря. Служачи у 43-му полку, розвідник почав постачати секретну інформацію червоним.
У Новомиколаївську писар-віртуоз затримався недовго. Незабаром його перевели до святих святих — до секретно-мобілізаційного відділу головного штабу до Києва. Але це було ще не все. Олександр Іванович отримав позачерговий чин молодшого унтер-офіцера, а разом із ним і посаду старшого писаря.
Ризикуючи життям, червоний розвідник видобував і передавав через зв'язкових цінну інформацію про озброєння, дислокацію частин та з'єднань білих. Незабаром до штабу Східного фронту Анісімов передав плани настання колчаківських військ з найдрібнішими подробицями.
Отримані відомості розвідник, вирушаючи на фронт, зашив у погін. У першому ж бою унтер-офіцер сховався у льох одного з будинків, а потім здався червоним. Так цінна інформація потрапила до штабу фронту.
Службу в Червоній армії писар-віртуоз розпочав співробітником ревтрибуналу 5-ї армії. Після закінчення Громадянської війни Олександр Іванович служив в органах ВЧК-ОДПУ-НКВС. Спочатку боровся з контрою в Західному Сибіру, а на початку 30-х років минулого століття його перевели на Далекий Схід.
З 1936 став збільшуватися Тихоокеанський флот. З територіальнихорганів НКВС оперативні працівники переходили до спеціальних відділів флоту. Одним із них став і колишній розвідник у штабі Колчака. За 1936 роком настав 1937. Як і скрізь із чекістських служб почали «чищати» ворогів. Ось тут Анісімову і пригадали непролетарське походження, службу у Колчака, м'якотілість у пошуку ворогів народу. Цього вистачило для винесення в 1938 вищої міри покарання.
Писарем був і Степан Петрович Чефонов, але він свого часу служив у Червоній армії. Точніше – у службі постачання Східного фронту. Машинкою, що пише, користувався рідко. Найчастіше писав пір'яною ручкою або олівцем. Працюючи на суто тиловій посаді, цей боєць таємного фронту теж зумів здобути чимало цінних відомостей. Але про все по порядку.
На світ Степан Петрович народився 1897 року в багатодітній родині омського залізничного жандармського унтер-офіцера. Крім нього були в сім'ї старші брати та молодша сестра. Батько не вистежував революціонерів, а лише охороняв залізничне депо та водонапірну вежу. Слід зазначити, що тоді об'єкти на залізничному транспорті мали особливо важливе значення та охоронялися корпусом жандармів. Пізніше, коли родина Чефонових переїхала до Іркутська, батько отримав підвищення по службі, а найстарший брат зміг влаштуватися учнем до майстра-годинника.
Гарне життя тривало недовго. Весною 1907 року біля депо знайшли тіло жандармського унтеру, але без табельного револьвера. Пошуки вбивць та зброї виявилися безуспішними. Невдовзі родина переїхала до Самари родичам. Двоє старших братів уже було влаштовано. Мати вийшла заміж за дрібного чиновника.
Технікою та пригодами майбутній білий розвідник цікавився з дитинства. Навіть мріяв стати паровозним машиністом. Восени 1913 року Степан подався до Риги (Латвія була частиною українськоїімперії) і вступив до училища при вагонному заводі, що виробляв крім вагонів, автомобілі та літаки. За короткий час хлопець отримав спеціальність слюсаря-двигуніста. Крім того, Степан навчився водінню автомобіля «Україно-Балт». Все це йому стало в нагоді надалі.
Восени 1914 року слюсар вагонного заводу добровільно вступив до лав імператорської армії. Грамотний та технічно підготовлений солдат не затримався у Ризі. Після невеликої муштри у передмісті рядового Чефонова перевели до нового місця служби — до Києва, до 3-го авіапарку. Елітна частина готувала до бойових дій аероплани, навчала наземний техперсонал. Усі рядові в авіапарку були не лише грамотними, а й мали серйозні технічні спеціальності. Але з 1914 до початку 1917 року солдати та офіцери парку «нюхали порох» лише на стрільбищі.
У Самарі колишній єфрейтор Чефонов перебивався випадковими заробітками, а ось влітку 1918 його завербувала розвідка білих, після чого Степан вступив на службу в повітроплавну частину Червоної армії. У штикові атаки він не ходив, а ремонтував аероплани та авіамотори. Старанного, грамотного та вірного революції моториста невдовзі перевели до штабу армії, у службу постачання. Сприятливий писар виявився здатним аналітиком, і до кінця літа 1918 року до штабів білих пішла інформація про плани використання авіації червоними. Попереджав Чефонов і про агітаційні польоти червонозоряних «Ньюпорів» та «Сопвічів». Листівки про звірства та карикатури на вождів скидали і червоні… і білі.
А в СРСР прийшла нова економічна політика — НЕП, розпочалося будівництво соціалізму. Чефонов у Харбіні вдало вписався в обстановку - займався ремонтом мотоциклів, моторних човнів, інших механізмів. Восени 1945 року Харбін зайняли радянські війська. Колишнійбілогвардійський розвідник вирішив здатися та розповісти про свої пригоди. Працівники Смершу «заслуги» Степана гідно оцінили, а суд віддав за заслуги. Причому з лишком. У ГУЛАГу колишній розвідник не вижив.