Ви не в «будиночку»
У Татарстані зростає кількість заражених ВІЛ, але лікування одержують менше половини з них. Про те, з якими проблемами стикаються ВІЛ-позитивні люди і як найчастіше стають носіями імунодефіциту вірусу, розповідає «АіФ-Казань».
З відкритим забралом
Світлана Ізамбаєва – людина, яку в Татарстані, мабуть, не треба уявляти. Ця невисока тендітна дівчина однією з перших у Татарстані відкрито зізналася у своєму ВІЛ-позитивному статусі.
2005 року Світлана перемогла в українському фотоконкурсі краси серед жінок з ВІЛ-інфекцією. І їй також було страшно – адже про неї дізналася вся країна. Про неї справді зняли свої сюжети центральні телеканали. Світ не перекинувся, але допомагати ВІЛ-позитивним стало набагато простіше. Цей конкурс став доленосним: Світлана познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Ільнуром, також ВІЛ-позитивним.
Сьогодні у Світлани та Ільнура велика родина – окрім двох своїх дітей (обидва вони народилися ВІЛ-негативними), з нею живуть два молодші брати. Добиватись опіки над ними Світлані довелося через суд.
Як заражаються ВІЛ?
«Якщо на початку 2000-х ця ВІЛ-інфекція була в основному у маргіналів, наприклад, наркоманів, то тепер все частіше він зустрічається у "звичайних людей", - зазначає Світлана.
Найбільше ВІЛ-інфікованих, які стоять на обліку, у Бугульмінському та Альметьєвському районах – 772 та 553 на 100 тисяч населення, антирейтинг замикає Леніногірський район (477 випадків). Для порівняння, в Казані інфіковано 380 осіб із кожних 100 тисяч. Загалом у республіці стоять на обліку майже 13 тисяч громадян із ВІЛ-інфекцією».
А от випадків внутрішньолікарняної передачі інфекції, наприклад, через голки, у Татарстані незареєстровані, запевняють інфекціоністи.
Чому ж чоловіки і жінки часто вважають за краще обходитися без презервативу навіть за стосунків з недавніми знайомими?
Наше не гірше?
8 років Світлана очолює благодійний фонд допомоги ВІЛ-позитивним. «Найбільше мене турбує питання скорочення фінансування на лікування ВІЛ, – каже Ізамбаєва. - За законом ними має безкоштовно забезпечити державу. Адже препарати, які інфікований має приймати все життя, контролюють розмноження вірусу. Вони не дають йому звести до мінімуму імунні клітини та перевести ВІЛ у смертельно небезпечний СНІД. Місяць тому мене перевели з європейських препаратів на вітчизняні та індійські ліки. У моїх препаратів ті самі діючі речовини. Складніше буває, коли замінюють препарати на нові, вони можуть гірше переноситись, ніж ті, до яких звик. Умовляю тих, кого консультую, не відмовлятися від ліків».
За рекомендаціями Всесвітньої організації охорони здоров'я, людина, інфікована ВІЛ, повинна розпочинати лікування антиретровірусними препаратами якомога раніше після встановлення діагнозу, а в Україні виписують антиретровірусні препарати тоді, коли кількість імунних клітин знижується до певного рівня.
"Цю терапію призначають за певних показників. Адже самі ліки - досить значне навантаження на організм, показані вони не кожному. Що ж до ефективності та переносимості вітчизняних препаратів, за дослідженнями, вони не поступаються оригінальним", - вважають татарстанські лікарі.
Але чому тоді тих, хто не чує обурення? «Бо якщо ти починаєш боротися, потрібно бути готовим відкрити своє обличчя, – пояснює активістка. - А ви уявляєте, яке це за такого рівня агресії в суспільстві?Посудіть хоч би за масштабами гомофобії. Крім того, лікарі пацієнтам говорять обтічно – не «немає препаратів», а «вам не потрібно поки що приймати», і людина йде в ейфорії: я практично здоровий, мені навіть ліки не потрібні! Несвідомо всі ми не хочемо приймати факт інфікованості. Лікування у нас часто починається на 5 – 7 (!) рік після встановлення діагнозу».
«Дітей з ВІЛ годувати не будемо»
«Люди не бояться мати незахищений секс, натомість у інших ВІЛ-фобія прокидається у «безпечних» ситуаціях, – дивується Ізамбаєва. - Нещодавно наш фонд проводив тренінг для дітей із ВІЛ. Замовили обід у кафе, але там заявили: ми не обслуговуватимемо вас. Довелося зустрічатися із засновником, ще раз пояснювати, що заразитися через тарілки та ложки не можна. В результаті ми таки прийшли до них на обід. Діти, які колись жили в дитбудинку, надовго зберігають звичку наїдатися "про запас", і коли керівниця побачила це, у неї навернулися сльози».
А проблем у фонду вистачає. «Ось одна з мешканок Казані – живе із ВІЛ-позитивним чоловіком, який її заразив, він її б'є, – розповідає Світлана. - Але вона від нього не йде, мовляв, куди я піду з двома дітьми, до того ж він мене знайде. Дуже потрібен притулок для жінок, але тут без допомоги держави не обійтися, бо це дорого та складно. Ще випадок: ВІЛ-позитивна жінка, яку після народження третьої дитини залишив чоловік. Середньому – два роки, а старшому – ДЦП, і він не може спуститися з 5 поверху. Їй реально потрібна допомога, різна допомога. До нас приходять вагітні жінки, хлопці, які щойно дізнались про діагноз, які не знають, як повідомити дівчат про свій ВІЛ-статус. Фонд накопичив такий досвід психологічної роботи, що тепер мрію про відкриття тренінгового центру, який навчає роботу з ВІЛ-інфікованими. Азараз фонд змушений вирішувати питання не як працювати, а де працювати: ми залишилися без помешкання».
Життя продовжується!
Якщо ми не будемо байдужі до себе та інших, то зламаємо ситуацію, вважає Світлана. Потрібно перестати думати, що ми застраховані від цього, що ми у «будиночку». Наприклад, 12-річного хлопця заразили ВІЛ-інфекцією, мабуть, в Узбекистані, коли зашивали чоло.
«Коли я дізналася про свій діагноз, вирішила, що вже вмираю. Сьогодні ліки дозволяють знижувати вірусне навантаження майже до нуля. Настільки, що від тебе неможливо заразитися. Я живу повноцінним життям та маю можливість робити головне – допомагати іншим. Життя продовжується!" – робить висновок Світлана Ізамбаєва.
Особистий погляд
Фархад Навлютов, керівник фонду ім. Тимура Ісламова в Альметьєвську, який живе з відкритим діагнозом ВІЛ.
«Щоб знизити темпи поширення ВІЛ, велосипед винаходити не потрібно. Є чіткі інструкції ВООЗ: дуже важливо забезпечити інструментами захисту групи ризику – наркозалежних та секс-працівниць (більшість з яких – теж наркозалежні). В Альметьєвську силами нашого фонду ми роздаємо близько 1000 шприців на місяць першим і близько 2400 презервативів другим. Фінансування за рахунок грантів. Але багато фондів припинили цю роботу, тому що НКО під забороною, та й деякі почали запитувати – чи морально роздавати презервативи жінкам легкої поведінки. А свідомо прирікати людей на важкий тягар інфекції - морально?
Оскільки підопічні нам довіряють, багато хто вдається переконати зробити експрес-тест на ВІЛ, і 5 – 6 осіб на місяць при мені виявляють позитивний результат. Те, що ми не читаємо повчальних лекцій, приносить свій результат: люди починають довіряти і пізніше піддаються ідеям по-іншому ставитися до свогоздоров'ю. Дехто дозріває до того, щоб кинути «колотися» або займатися проституцією і починати допомагати роботі нашого фонду».