Він втратив улюблену іграшку...»
Зникнення улюбленого ведмедика чи ляльки дитина переживає як катастрофу. «Не варто намагатися його відволікти, – каже дитячий психолог. – Знайдіть сили поділити з ним цю втрату».
«Це всього лише іграшка» – побачивши ридаючу дочку чи сина так хочеться закликати на допомогу здоровий глузд! Втішити, відволікти, розвеселити. Але так можна досягти лише зворотного – знецінити дитяче горе. Наша реакція зрозуміла: сльози дитини викликають почуття тривоги, вини, відчуття, що треба терміново щось зробити. Ми не готові винести його горе, бо й собі рідко дозволяємо журитися. І втішаємо його часом тому, що хочемо уникнути власних переживань.
Кожен із нас журиться над втратою того, що для нього цінне. А цінність завжди суб'єктивна. Для інших це старий, пошарпаний ведмедик, а для хлопчика чи дівчинки він друг, справжнісінький і, можливо, куди вірніший, ніж його реальні друзі. Він так само дорогий, як мама, бо робив усе, що робила вона: зігрівав, втішав, слухав, розумів, завжди був поруч. І якщо запропонувати дитині завтра купити нового ведмедя, вона засмутиться ще більше. А ми самі захотіли б поміняти найкращого друга на нового? Батькам може бути прикро, що дитина так сильно переживає через «якусь» іграшку: чи буде вона колись так само невтішно журитися про них самих? Але, дозволяючи дитині плакати сьогодні, дорослі дають їй шанс навчитися цінувати, а чи не знецінювати, відчувати біль, а чи не вдавати, що це добре, бути вірним близьким людям. Тому найкраще, що в такій ситуації можна зробити, це дати дитині час виплеснути своє горе, переживаючи разом із нею. Поплакавши, він потішиться і буде готовий до того нового, що піднесе йому життя. До того ж, у нього залишиться досвід горя, розділеного з близькимлюдиною (а не тотальної самотності у скрутний момент), і пам'ять про те, що було йому по-справжньому дорого».