Авіаносці США
У роки війни чітко виявилася тенденція до зростання розмірів авіаносців. Після скасування обмежень Вашингтонського договору в США почали проектувати кораблі типу "Ессекс" стандартною водотоннажністю 27 100 т. Головний авіаносець був спущений на воду в 1942 р. і ввійшов до ладу в 1943 р., а в 1945 р. до бойового складу ВМС вступив " Мідуей" стандартною водотоннажністю вже в 45 000 т. Те ж саме відбувалося і Японії: в 1942 р. введений в дію авіаносець "Секаку" водотоннажністю 25 675 т, а в 1944 р. - перероблений з лінкору типу "Ямато" "Сінано" 68 059 т. На кораблях стали базуватися більш важкі літаки, мають більший радіус дії і велике бойове навантаження, що в останню чергу вплинуло збільшення розмірів кораблів-носіїв. Більш важкому літаку потрібна довша палуба для зльоту та посадки. Однак будь-яких принципових змін у конструкції авіаносців за роки війни не відбулося: посилювалося бронювання та зенітна артилерія, були зняті через непотрібність артилерійські знаряддя великого калібру, але архітектура, наскрізна палуба зі зміщеною до одного з бортів надбудовою-островом, залишалася незмінною. Після 1945 р. навіть Англія продовжували добудовувати кораблі " військових " проектів. У 1945-50 р.р. американці ввели в дію сім закладених у роки війни авіаносців типу "Ессекс", три типи "Мідуей" та ще два легкі кораблі типу "Сайпан"; англійці у 1945-48 р.р. добудували чотири кораблі типу "Колоссус", а п'ять недобудованих кораблів цього типу продали чи передали іншим країнам.
Загалом планувалося побудувати чотири кораблі типу "Юнайтед Стейтс". Однак адмірали припускають, а Сенат США має в своєму розпорядженні... Найбагатша у світі держава не могла дозволити собі розкіш одночасно будувати флот стратегічнихбомбардувальників та флот авіаносців-носіїв бомбардувальників з ядерною зброєю. Війна льотчиків із моряками за фінансові асигнування розпочалася ще до закладання першого корабля. Законопроект, що передбачає розвиток стратегічної авіації натомість будівництва авіаносців зокрема та розвитку ВМС взагалі, був внесений у 1948 р. Незабаром після закладки авіаносця Пентагон припинив роботи з його будівництва, а всі виділені фінансові кошти перерозподілив на користь програми В-36, що спричинило відомого "бунту адміралів". Під тиском моряків питання подальшому розвитку американських збройних сил було винесено до конгресу; на слуханнях ВПС здобули переконливу перемогу. Починаючи з 1950 р. будівництву військово-повітряних сил стало відводитися чільне місце у планах міністерства оборони США. Прихильники повітряної війни буквально насолоджувалися своєю перемогою: дійшло до того, що військово-морський флот оголосили застарілим видом збройних сил, здатним вирішувати лише другорядні завдання.
Однак адмірали не збиралися здаватися; "бунт" продовжувався. Не заперечуючи стратегічних бомбардувальників у принципі, вони доводили, що літаки, що базуються на авіаносцях, здатні вирішувати аналогічні завдання (завдавати ударів по території СРСР ядерними бомбами) з не меншою ефективністю та з більшою економією у засобах. Це були зовсім не голослівні твердження: 1950 р. з палуби авіаносця "Корал Сі" вперше в історії злетів літак із ядерною бомбою. Було доведено принципову можливість створення "повітряно-морського гібрида" - надпотужного ударного авіаносця - носія літаків з ядерною зброєю.
«Індепенденс» на верфі в Нью-Йорку
Катапульти для запуску літаків із кораблів застосовувалися досить давно, спочатку для стартугідролітаків з великих кораблів, таких, як лінкори і крейсера. Починаючи з середини Другої світової війни, катапульти стали встановлювати і в носовій частині польотних палуб авіаносців. Стартового імпульсу колишніх гідравлічних катапульт не вистачало, щоб підняти у повітря важкий "атомний" бомбардувальник. Вирішити цю проблему дозволили парові катапульти. Першими нові пристрої освоїли "освічені мореплавці". Паровою катапультою в 1951 р. був оснащений англійський авіаносець "Пе-гасус". Протягом року 126 льотчиків здійснили понад тисячу зльотів із використанням нового пристрою і таким чином дали путівку в життя паровим катапультам. У 1952 р. "Пегасус" перетнув Атлантику, і вже американські пілоти почали відпрацьовувати методику зльоту з англійського корабля. За три місяці у відкритому морі та в акваторії військово-морської бази Норфолк катапульта авіаносця 140 разів вистрілювала у повітря американських льотчиків у кабінах англійських винищувачів. Катапульту також вивчили фахівці суднобудівного заводу у Філадельфії. Американці вирішили не замовляти катапульти цього типу в Англії, оскільки вони мали запускати більш важкі палубні машини, але розробляти свою конструкцію на базі англійської. Першим американським авіаносцем з паровою катапультою став авіаносець "Хенкук" типу "Ессекс", який закінчив у 1954 р. модернізацію на заводі фірми Бремертон. На "Форрестол" від початку передбачалася установка парових катапульт, причому дві були виготовлені в Шотландії, а ще дві - вже в США.
Ще одним важливим нововведенням стала автоматична система посадки, розроблена фірмою Белл. Раніше літаки сідали на око, по радіокомандах керівника польотів; зі зростанням посадкових швидкостей колишня методика стала ризикованою. Нова система посадки включала оптичнупідсистему прожекторів різного кольору для візуального контролю правильності заходу на посадку та радіотехнічну підсистему, яка передавала керуючі команди безпосередньо на автопілот літака, полегшуючи льотчику витримування посадкової глісади та швидкості.
Поряд із будівництвом кораблів нових проектів йшла модернізація існуючих кораблів - семи типу "Ессекс" та трьох типу "Мідуей".
Вже в період добудови авіаносця "Оріскані" (типу "Ессекс") у проект були внесені значні зміни, проте їх виявилося замало, і наприкінці 50-х років авіаносець знову пройшов модернізацію. На ньому встановили кутову політну палубу ("Оріскані" став першим у світі авіанесучим кораблем з кутовою польотною палубою), дві парові катапульти в носовій частині, нові літакопідйомники та зменшили розміри "острова". Було також збільшено обсяг авіаційного палива і практично повністю замінено радіотехнічну апаратуру. Модернізація дала можливість авіаносця "Оріскані" приймати на борт 50-70 літаків, у тому числі і реактивні з злітною масою до 25 т. У подальший час подібну модернізацію пройшли і кораблі типу "Ессекс", що залишилися: "Лексінгтон", "Бон Омм Річард" , "Хенкок", "Шангрі-Ла" та "Інтерпід". У 1955-57 р.р. модернізацію пройшли "Франклін Д. Рузвельт" у 1953-56 р.р.,
"Мідуей" у 1958-1960 р.р., "Корал Сі" в 1956-60 р.р.; на них також було змонтовано кутову палубу, по три парові катапульти, нові літакопідйомники та радіотехнічне обладнання, що дозволило приймати на борт реактивні літаки злітною масою до 35 т. У 1966-1970 р. авіаносець "Мідуей" був знову модернізований: вантажопідйомність літако-підйомників збільшили до 45 т, замінили катапульти, змонтували нові аерофінішери та РЛС. В результатіудосконалень авіаносець "Мідуей" за своїми бойовими можливостями наблизився до кораблів типу "Форрестол". Існувала програма модернізації двох інших кораблів типу "Мідуей", але у зв'язку з тим, що реальна вартість модернізації виявилася в 2,5 рази вищою за розрахункову, а роботи тривали 4,5 роки, обмежилися капітальним ремонтом в 1969 р. авіаносця "Франклін Д. В. Рузвельт". Усі авіаносці типу "Ессекс" (крім "Лексінгтона", який довгий час використовувався як навчальний) були виведені з бойового складу ВМС у 1971 -1976 р.р.
Вартість атомного авіаносця виявилася величезною, щоб хоч якось її знизити, заощадили на озброєнні. Для самооборони корабля від повітряного супротивника проектом передбачалося встановлення ЗРК "Тер'єр", однак у стрій його ввели без ракет, зберігши місця для розміщення ракетних комплексів. ЗРК Мк.25 "Сі Сперроу" було встановлено лише 1967 р.
CVA (Carrier Vessel Attack) - ударний авіаносець
CVS (Carrier Vessel antiSubmarin) - протичовновий авіаносець
CVT (Carrier Vessel Training) - навчальний авіаносець
AKV (Aiircraft Transport) - авіатранспорт
AVT (Auxiliary Vessel Transport) - допоміжний авіатранспорт
LPH (Landing Platform Vessel) - вертольотоносець
Головним класом стали ударні авіаносці, завданням їх літаків було завдання ударів ядерною і звичайною зброєю по військово-морським базам та іншим прибережним стратегічним об'єктам ймовірного противника; до ударних належали авіаносці типу "Мідуей" і всі кораблі повоєнної споруди. На бойовому чергуванні в готовності негайно завдати ядерного удару зазвичай маневрували п'ять авіаносців, два в Середземному морі і три - у західній частині Тихого океану, тоді як іншізнаходилися в портах базування, на переходах з районів патрулювання до баз і назад або демонстрували прапор у "гарячих" точках. Для постійного бойового чергування п'яти ударних кораблів було визнано за необхідне мати п'ятнадцять ударних авіаносців. До 1970 р. до класу CVA належали атомний авіаносець "Ентерпрайз", чотири кораблі типу "Форрестол", чотири - типу "Кітті Хок", три - типу "Мідуей" та три - типу "Ессекс"/ "Хенкок".
Як протичовнові використовувалися легкі авіаносці споруди часів Другої світової війни; на початку 60-х років до них були віднесені кораблі "Інтрепід", "Шангрі-Ла", "Хорнет", "Беннінгтон" та "Лексінгтон" типу "Ессекс"/"Хен-кок". Хоча всі ці кораблі пройшли модернізацію, на "Хорнеті" та "Беннігтоні" удосконалення були впроваджені не в повному обсязі, наприклад, на них не встановлювалися парові катапульти. "Лексінгтон" у 1969 р. перевели до класу навчальних авіаносців.
Застарілі легкі авіаносці використовувалися як авіатранспорти, в основному це були кораблі типів "Комменсмент Бей", "Касабланка" та "Керд". Вертольотоносці згодом розвинулися до класу десантних авіанесучих кораблів, одними з перших представників якого стали кораблі типу "Іводзима".
Усім здавалося, що з ухваленням рішення про будівництво атомного авіаносця адмірали остаточно перемогли генералів ВПС, але не тут-то було: закладка "Ентерпрайзу" подіяла на ВПС як червона ганчірка на бика. Кожен "Форрестол" з'їдав близько 250 мільйонів доларів, "Ентерпрайз" коштував 445 мільйонів, на ці гроші можна було побудувати кілька сотень стратегічних бомбардувальників! Льотчикам вдалося переконати уряд не виділяти асигнування на будівництво чергового авіаносця типу "Форрестол", не був закладений і запланований до будівництва другий корабельтипу "Ентерпрайз" (всього передбачалося побудувати шість авіаносців цього типу, увійшов до ладу тільки один). Певну роль відіграла і зміна влади на Капітолійському пагорбі. Адміністрація президента Кеннеді "прийняла на озброєння" стратегію "гнучкого реагування", що визнавала можливість ведення США обмежених воєн, причому авіаносцям в обмеженому військовому конфлікті відводилася чільну роль, тоді як у глобальному конфлікті першу скрипку мали грати атомні підводні човни, озброєні балістичними ракетами. "Поларис". Відтепер до давнього конкурента "його величності" - стратегічного бомбардувальника - додався ще один - атомний підводний ракетоносець. Авіаносець почали розглядати не як стратегічну, бо як оперативно-тактичну систему зброї.
Авіаносці типу «Німіц» у порту
«Карл Вінсон» на ходових випробуваннях
В'єтнам змусив замовкнути критиків плавучих аеродромів. Бойовий досвід показав, що такі кораблі незамінні у локальних війнах. Підтримка "Pax American" без них неможлива - саме в середині 60-х років широко розійшлося по всьому світу словосполучення "дипломатія авіаносців".
Будівництво серії авіаносців типу "Німіц" завжди знаходилося під вогнем критики через їхню величезну вартість. У 70-ті роки робилися спроби створення авіанесучих кораблів меншої водотоннажності, пристосованих для базування СВВП; вважалося, що введення в дію таких легких авіаносців дозволить зменшити необхідну кількість великих авіаносців і таким чином вдасться заощадити значні кошти. З 1970 по 1974 р. велося проектування корабля контролю моря SCS (Sea Control Ship), призначеного для базування перспективних надзвукових СВВП XVF-12A та протичовновихвертольотів. У 1975 р. програма розробки корабля SCS була припинена, а натомість почалося проектування більшого авіанесучого корабля CW (Carrier Vessel Vertical - авіаносець СВВП). У 1972-74 р. для перевірки концепції SCS/CW на десантному вертольотоносці "Гуам" базувалася ескадрилья СВВП морської піхоти AV-8A. Випробування пройшли успішно. Парадоксально, але це факт - зрештою, успіх цих випробувань привів до відмови від концепції SCS/CW. Навіщо будувати нові кораблі, якщо платформа для базування СВВП вже є? Наразі розміщення літаків вертикального зльоту та посадки на американських десантних вертольотоносцях – нормальне явище. Усього було розроблено сім варіантів кораблів SCS/CW, на основі одного з них було спроектовано та побудовано в Іспанії авіанесучий корабель "Принц Астурійський".
«Дуайт Д. Ейзенхауер»
Ще 1975 р. США вкотре переглянули класифікацію авіаносців, залишивши лише три класса:
CV - багатоцільовий авіаносець з паросиловою установкою;
CVN (Carrier Vessel Nuclear) - багатоцільовий авіаносець з ядерною силовою установкою;
CVT - навчальний авіаносець
У 2000 р. у складі військово-морських сил США вважалися такі авіаносці: