Боявся, що його взагалі вб’ють»
Біль і страждання кращого гравця світу.
Це було схоже на похорон. Мама, батько, брати та сестри – всі плакали, але втішали Дієго. Від цього йому ставало ще гірше. Настільки, що він назве цей момент найсумнішим і найважчим у своїй кар'єрі. Ногами, серцем, думками відчував, що ще покаже всім, але того дня дзвонив, благав змінити рішення і знову чув відмову. Його ще 17-річного хлопця останнім відчепили від попередньої заявки збірної Аргентини за 13 днів до старту чемпіонату світу 1978-го. Він так і не вибачить їх за це.
Мине чотири роки, і на іспанський мундіаль 1982-го Марадона поїде вже десятим номером та основним гравцем, а його перехід до «Барселони» за неймовірні на той час 8 млн доларів оформлять ще до старту турніру. У Європі з'явилася нова суперзірка. Але чи бачили його насправді? Талант одного з найкращих гравців в історії, який зараз усвідомлюємо ми? Швидше ні, адже до цього він збирав хорошу пресу, але перед світовим глядачем мелькав лише зрідка на молодіжних турнірах та в товариських матчах з європейськими збірними та клубами. І той чемпіонат світу став першою по-справжньому великою сценою, на яку він вийшов, розкривши завісу з газетних домислів про «золотого хлопчика».
Аргентинці готувалися дуже довго. Цілих чотири місяці збірну до нудоти муштрували до турніру, який тоді проводився за схемою із двома груповими етапами. Дієго явно не грав на 8 млн, але двічі забив у трьох матчах першого з них, звідки аргентинці з двома перемогами вийшли до справжньої групи смерті разом із Італією та Бразилією. Програєш – ти вже фактично труп, адже до півфіналу потрапляла лише одна команда, але Марадона і не думав про півфінал, він був накачаний лишеочікуваннями перемоги, причому не лише особистими, а й усієї Аргентини, яка продовжувала жити тріумфом 1978-го і нічого меншого за ще один кубок не бажала.
Перший матч цієї групи Дієго згадуватиме і через тридцять років, адже під афішею «Аргентина – Італія» прихована лише його зустріч із 28-річним володарем розкішних вусів, чотирьох чемпіонських титулів серії А та прізвиська «Каддафі». Клаудіо Джентіле був правим латералем, Марадона грав у центрі, але в цьому матчі вони зійшлися за задумом тренера італійської збірної. «Беарзот прийшов до мене в кімнату і запитав: Ти відчуваєш себе досить сильним, щоб зупинити Марадону?». Я відповів, ніби божевільний: «Звичайно, у чому проблема?». Коли Беарзот залишив помешкання, я схопився за голову: «Мамо мія! Що я щойно наробив…».
Зараз у згадках про Джентила рідко не зустрінеш ще одне його прізвисько – «Кіллер», яке ніяк не пов'язане з першим, але переплетено з числом 23. Саме стільки разів один лише Клаудіо сфолив на Марадоні. Хоча фол, мабуть, надто м'яке слово для тих звірств, які сталися на вже знесеному стадіоні «Саррія» у Барселоні, який прийняв виключно матчі групи смерті.
Чи був готовий до цього Дієго? Так, його висікали у кожному матчі, але до такого. Ні. І не тільки він, біль від кожного удару і зараз передають кадри матчу, а Рінат Дасаєв, який грав у дусі футболу тих років і звик до всього, так згадуватиме про той чемпіонат світу: «Скажу відверто, мені було шкода Марадону. Його так били, що я боявся, його взагалі вб'ють. Особливо жорстко обійшлися з ним італійці, а їхній гравець Джентіле грав проти Марадони просто по-звірячому».
«Марадона образив мене, мою матір і взагалі сказав мені все, що можливо, але це тільки мотивувало мене і змушувало думати: «Я все роблю добре», –відповість своїми спогадами Джентіле. І це спогади тріумфатора, який і в наступному матчі групи смерті діяв так само «добре» проти Зіко зі збірної Бразилії, а його Італія, вийшовши до півфіналу, обіграла Польщу, потім Німеччину у фіналі та вперше з 1938-го взяла титул чемпіонів світу.
Марадона ж закінчив турнір червоною карткою вже у наступному матчі, у відчаї відповівши на черговий фол грубим ударом ногою у живіт одному з бразильців. Після цього аж три роки його не викликали до збірної. Паршиво. Але він виконав свою першу дитячу мрію зіграти на чемпіонаті світу. Друга – виграти його.
«Я персонально прикріпив двох футболістів до цього гравця, і зусиль обох виявилося замало, щоб закрити його. Нас обіграла не збірна Аргентини, нас обіграв Марадона», – слова тренера після одного з матчів можна віднести до всього чемпіонату світу 1986-го, до якого збірну Аргентини побудували навколо Марадони, призначивши його капітаном та головною метою захисників. Звучать приємно, якщо не усвідомлювати, що мала на увазі персональна опіка у типовому матчі ще не знеціненого клубними першостями Європи головного турніру світу. Натхнений новою роллю Дієго міг знущально розривати Корею з трьома гольовими передачі, але співпереживати програвцям неможливо, дивлячись як вони у відповідь намагаються «виконати Джентіле», обмежуючи себе жорстокістю лише моральними рамками.
Це був перший із семи таких матчів, у яких особисто на ньому суддями було зафіксовано (тільки зафіксовано) 56 фолів. І, як виявилося, найгірше 1982-го в Іспанії було не у вильоті, а в тому, що Джентіле у грі проти молодого і ще не зовсім знайшовшого себе в такому футболі Марадони яскраво і на роки вперед дав спосіб зупинити і того Марадону, яким він став лише через кілька років, колидосяг вищої точки у кар'єрі. Але цей спосіб вже не працював, і Дієго дійшов до того рівня, що зміг і з подібним опором за сім таких матчів створити легенду і на своїх плечах дотягнути Аргентину до перемоги у фіналі, зробивши п'ять гольових передач і забивши п'ять голів, серед яких була «Рука Бога» та «Гол століття». З тих пір Аргентина більше не вигравала чемпіонат світу, і чим довше вони не зможуть взяти кубок, тим страшніше ставатиме міф про Марадон – голи красиві, фолів більше, а біль від них сильніший. Але йому й тоді вистачало.
«Я не скаржуся, я не хочу стати жертвою, але мене лупцювали нещадно», – напише Марадона в автобіографії, коли вже закінчить із футболом. Йому дробили ноги всю кар'єру, і тільки в матчах чотирьох чемпіонатів світу лічильник фолів докрутиться до 152 (у другого гравця в статистиці майже на сотню менше), але через десятиліття на одній з прес-конференцій як уже тренер збірної Аргентини він зі всього бруду і треша згадає навіть «м'ясника з Більбао», що не зламав йому ногу, Андоні Гойкоечеа, який після матчу назвав удар у стрибку ззаду «звичайним ігровим епізодом», в якому «Марадоні просто не пощастило».
Він згадає саме той матч проти італійців: «Бачачи, як поводився з Мессі Торрадо, я подумки повертаюся в ті часи, коли грав сам. Адже суддя мав видаляти його неодноразово за грубість. Таке враження, що повернулися часи захисників-вбивць як Джентіле».
Він залишився символом тієї жорстокості, яку судді допускали у боротьбі простих гравців проти кращих. Минуть роки, перш ніж ФІФА прийде до того, щоб дати гравцям масштабу Дієго більше захисту у грі. І саме Марадона це не надто відчує, на відміну від нинішніх зірок, які за сезон можуть не випробувати всього того, що він – за матч. Алеце не завадило йому увійти в історію людиною, яку не зміг зупинити той футбол. І прихопити за собою Джентілі, назавжди залишивши італійця тим, хто зміг його закрити.