Читати і слухати Спляча красуня (Французькі казки, Шарль Перро)
Ж чи у світі король із королевою. Дітей у них не було, і це так засмучувало, так засмучувало, що й сказати не можна. І ось, нарешті, коли вони втратили надію, у королеви народилася донька.
Можете собі уявити, яке свято влаштували з нагоди її народження, скільки гостей запросили до палацу, які подарунки приготували.
Але найпочесніші місця за королівським столом були залишені для фей, які в ті часи ще жили подекуди на білому світі. Всі знали, що ці добрі чарівниці, варто їм лише захотіти, можуть обдарувати новонароджену такими коштовними скарбами, яких не купиш за всі багатства світу. А оскільки фей було сім, то маленька принцеса мала отримати від них не менше семи чудесних дарів.
Перед феями поставили чудові обідні прилади: тарілки з кращої порцеляни, кришталеві кубки та по скриньку з литого золота. У кожній скриньці лежали ложка, вилка і ножик, теж із чистого золота і до того ж найтоншої роботи.
І раптом, коли гості сіли за стіл, двері відчинилися, і зайшла стара фея — восьма за рахунком, яку забули покликати на свято.
А забули її покликати тому, що вже понад п'ятдесят років вона не виходила зі своєї вежі, і всі думали, що вона померла.
Король зараз наказав подати їй прилад. Не минуло й хвилини, як слуги поставили перед старою феєю тарілки з найтоншої розписної порцеляни та кришталевий кубок.
Але золотої скриньки з ложкою, виделкою та ножем на її частку не вистачило. Цих шухлядок було приготовлено всього сім — по одному для кожної із семи запрошених фей. Замість золотих бабусь подали звичайну ложку, звичайну вилку та звичайний ножик.
Стара фея, зрозуміло, дуже образилася. Вона подумала, що король зкоролевою - неввічливі люди і зустрічають її не так шанобливо, як слід. Відсунувши від себе тарілку та кубок, вона пробурмотіла крізь зуби якусь загрозу.
На щастя, юна фея, яка сиділа поруч із нею, вчасно почула її бурмотіння. Побоюючись, як би стара не надумала наділити маленьку принцесу чимось дуже неприємним — наприклад, довгим носом або довгим язиком, — вона, тільки-но гості встали з-за столу, пробралася в дитячу і сховалася там за пологом ліжечка. Молода фея знала, що у суперечці зазвичай перемагає той, за ким залишається останнє слово, і хотіла, щоб її побажання було останнім.
І ось настала найурочистіша хвилина свята: феї увійшли в дитячу і одна за одною стали підносити новонародженій дари, які вони для неї припасли.
Одна з фей побажала, щоб принцеса була найпрекраснішою на світі. Інша, нагородила її ніжним та добрим серцем. Третя сказала, що вона зростатиме і цвістиме всім на радість. Четверта обіцяла, що принцеса навчиться чудово танцювати, п'ята — що вона співатиме, як соловей, а шоста — що гратиме однаково майстерно на всіх музичних інструментах.
Нарешті черга дійшла до старої феї. Стара нахилилася над ліжечком і, трясучи головою більше від досади, ніж від старості, сказала, що принцеса вколе собі руку веретеном і від цього помре.
Всі так і здригнулися, дізнавшись, який страшний подарунок приготувала для маленької принцеси зла чаклунка. Ніхто не міг утриматись від сліз.
І ось тут-то через полог з'явилася юна фея і голосно сказала:
Не плачте, королю та королеві! Ваша дочка залишиться живою. Щоправда, я не така сильна, щоб сказане слово зробити невимовним. Принцеса повинна буде, як це не сумно, вколоти собі руку веретеном, але від цьоговона не помре, а тільки засне глибоким сном і спатиме цілих сто років, допоки її не розбудить прекрасний принц.
Ця обіцянка трохи заспокоїла короля з королевою.
І все ж таки король вирішив спробувати вберегти принцесу від нещастя, яке передбачила їй стара зла фея. Для цього він під страхом смертної кари заборонив усім своїм підданим прясти пряжу та зберігати у себе в будинку веретена та прядки.
Минуло п'ятнадцять чи шістнадцять років. Якось король з королевою і дочкою вирушили до одного зі своїх заміських палаців.
Принцесі захотілося оглянути давній замок. Бігаючи з кімнати в кімнату, вона нарешті дісталася аж до верху палацової вежі.
Там, у тісній комірчині під дахом, сиділа за прядкою якась бабуся і спокійнісінько пряла пряжу. Як це не дивно, вона ні від кого ні слова не чула про королівську заборону.
Що це ви робите, тітко?
Запитала принцеса, яка в житті не бачила прядки.
Пряду пряжу, дитино моя.
Відповіла бабуся, навіть не здогадуючись про те, що говорить із принцесою.
Ах, це дуже гарно!
Дайте спробую, чи вийде в мене так само добре, як у вас.
Вона швидко схопила веретено і ледве встигла доторкнутися до нього, як пророцтво злої феї виповнилося, принцеса вколола палець і впала мертво.
Перелякана старенька почала кликати на допомогу. Люди збіглися з усіх боків.
Чого тільки вони не робили: бризкали принцесі в обличчя водою, плескали долонями по її долонях, терли віскі запашним оцтом, — все було марно. Принцеса навіть не ворухнулася.
Побігли за королем. Він підвівся в вежу, подивився на доньку і одразу зрозумів, що нещастя, якого вони з королевою так боялися, не минуло їх.
Витираючи сльози, наказаввін перенести принцесу в найкрасивішу залу палацу і покласти там на ліжко, прикрашене срібним та золотим шиттям.
Важко описати словами, наскільки гарною була спляча принцеса. Вона анітрохи не зблідла. Щоки у неї залишалися рожевими, а губи червоними, мов корали.
Щоправда, її очі були щільно заплющені, але чути було, що вона тихенько дихає. Отже, це й справді був сон, а чи не смерть.
Король наказав не турбувати принцесу до того часу, поки настане час її пробудження.
А добра фея, яка врятувала його дочку від смерті, побажавши їй столітнього сну, була на той час дуже далеко, за дванадцять тисяч миль від замку. Але вона одразу ж дізналася про це нещастя від маленького карлика-скорохода, який мав семимильні чоботи.
Фея зараз же рушила в дорогу. Не минуло й години, як її вогняна колісниця, запряжена драконами, вже з'явилася біля королівського палацу. Король подав їй руку і допоміг зійти з колісниці.
Фея, як могла, постаралася втішити короля та королеву. Але, втішаючи їх, вона водночас думала, як сумно буде принцесі, коли через сто років бідолаха прокинеться в цьому старому замку і не побачить біля себе жодного знайомого обличчя.
Щоб цього не сталося, фея зробила ось що.
Своєю чарівною паличкою вона торкнулася всіх, хто був у палаці, крім короля і королеви. А були там придворні пані та кавалери, гувернантки, покоївки, дворецькі, кухарі, кухарі, скороходи, солдати палацової варти, воротарі, пажі та лакеї.
Доторкнулася вона своєю паличкою і до коней на королівській стайні, і до конюхів, які розчісували коням хвости. Доторкнулася до великих дворових псів і до маленького кучерявого песика на прізвисько Пуфф, який лежав біля ніг сплячої принцеси.
Ізараз же всі, кого торкнулася чарівна паличка феї, заснули. Заснули рівно на сто років, щоб прокинутися разом зі своєю господинею та служити їй, як служили раніше. Заснули навіть куріпки та фазани, які підсмажувалися на вогні. Заснув рожен, на якому вони крутилися. Заснув вогонь, який їх підсмажував.
І все це сталося в одну мить. Феї знають свою справу: помах палички готово!
Не заснули лише король із королевою. Фея навмисне не торкнулася їх своєю чарівною паличкою, бо мали справи, які не можна відкласти на сто років.
Витираючи сльози, вони поцілували свою сплячу доньку, попрощалися з нею і тихо вийшли із зали.
Повернувшись до себе в столицю, вони видали указ про те, щоб ніхто не наважувався наближатися до зачарованого замку.
Втім, і так до воріт замку неможливо було підійти. За якусь чверть години навколо його огорожі виросло стільки дерев, великих і маленьких, стільки колючого чагарника-тернівника, шипшини, гостролиста, і все це так тісно переплелося гілками, що ніхто не міг би пробратися крізь таку хащу.
І тільки здалеку, та ще й з гори, можна було побачити верхівки старого замку.
Все це фея зробила для того, щоб ні людина, ні звір не потурбували спокою принцеси, що спала.
Минуло сто років. Багато королів та королів змінилося за ці роки.
І ось одного чудового дня син короля, який царював у той час, вирушив на полювання.
Вдалині, над густим дрімучим лісом, він побачив вежі якогось замку.
Чий це замок? Хто у ньому живе?
Запитував він у всіх перехожих, що траплялися йому по дорозі.
Але ніхто не міг відповісти до ладу. Кожен повторював лише те, що сам чув від інших. Один казав, що це старі руїни, в яких оселилисяблукаючі вогники. Інший запевняв, що там водяться дракони та отруйні змії. Але більшість сходилася на тому, що старий замок належить лютому велетню-людожеру.
Принц не знав, кому вірити.
Але тут до нього підійшов старий селянин і сказав, кланяючись:
Добрий принц, півстоліття тому, коли я був такий молодий, як ви зараз, я чув від мого батька, що в цьому замку спить непробудним сном прекрасна принцеса і що спати вона буде ще півстоліття доти, доки благородний і відважний юнак не прийде і не розбудить її.
Можете уявити, що відчув принц, коли почув ці слова!
Серце у нього в грудях так і спалахнуло. Він одразу вирішив, що йому й випало на долю щастя пробудити зі сну прекрасну принцесу.
Недовго думаючи, принц смикнув поводи і помчав туди, де виднілися вежі старого замку.
І ось перед ним зачарований ліс. Принц зіскочив з коня, і зараз високі товсті дерева, зарості колючого чагарника — все розступилося, щоб дати йому дорогу. Немов довгою, прямою алеєю, пішов він до воріт замку.
Принц ішов сам. Нікому з його почту не вдалося наздогнати його: дерева, пропустивши принца, одразу ж зімкнулися за його спиною, а кущі знову переплелися гілками. Це могло б злякати будь-кого, але принц був молодий і сміливий. До того ж йому так хотілося розбудити прекрасну принцесу, що він і думати забув про всяку небезпеку.
Ще сотня кроків, і він опинився на просторому подвір'ї перед замком. Принц глянув праворуч, ліворуч, і кров похолола в його жилах. Навколо нього лежали, сиділи, стояли, притулившись до стіни, якісь люди у старовинному одязі. Усі вони були нерухомі, як мертві.
Але, вдивившись у червоні, блискучі обличчя воротарів, принц зрозумів, що вони зовсім непомерли, а просто сплять. У руках у них були кубки, а у кубках ще не висохло вино. Мабуть, сон застиг їх у ту хвилину, коли вони збиралися осушити чаші до дна.
Принц проминув велике подвір'я, вимощене мармуровими плитами, піднявся сходами й увійшов до першої кімнати. Там, вишикувавшись у ряд і спершись на свої алебарди, хропіли воїни палацової варти.
Він пройшов цілу низку багато прибраних покоїв. У кожному з них уздовж стін і навколо столів принц бачив безліч одягнених дам і ошатних кавалерів. Усі вони теж міцно спали, хто стоячи, хто сидячи.
І ось перед ним, нарешті, кімната із золоченими стінами та золоченою стелею. Він увійшов і зупинився.
На ліжку, полог якого було відкинуто, лежала прекрасна юна принцеса років п'ятнадцяти-шістнадцяти (якщо не рахувати того століття, яке вона проспала).
Принц мимоволі заплющив очі: краса її так сяяла, що навіть золото навколо неї здавалося тьмяним і блідим. Він тихо наблизився і опустився перед нею навколішки.
Цієї миті година, призначена доброю феєю, пробила.
Принцеса прокинулася, розплющила очі і глянула на свого рятівника.
Ах, це ви, принце?
Нарешті! Довго ж ви змусили себе чекати.
Не встигла вона домовити ці слова, як усе прокинулося.
Перший подав голос маленький песик на прізвисько Пуфф, який лежав біля ніг принцеси. Вона дзвінко затявкала, побачивши незнайому людину, і з двору їй відповіли хрипким гавканням сторожові пси. Заржали у стайні коні, заворкували голуби під дахом.
Вогонь у печі затріщав що було сечі, і фазани, яких кухарі не встигли досмажити сто років тому, зарум'янилися за одну хвилину.
Слуги під наглядом дворецького вже накривали на стіл у дзеркальній їдальні. А придворніЖінки, чекаючи сніданку, поправляли розтріпані за сто років локони і посміхалися своїм заспаним кавалерам.
У кімнаті палацової варти воїни знову зайнялися своєю звичною справою — затупотіли підборами і загриміли зброєю.
А воротарі, що сиділи біля входу до палацу, нарешті, осушили кубки і знову наповнили їх добрим вином, яке за сто років стало, звичайно, старшим і кращим.
Весь замок від прапора на вежі до винного льоху ожив і зашумів.
А принц та принцеса нічого не чули. Вони дивилися один на одного і не могли надивитись. Принцеса забула, що нічого не їла вже ціле століття, та й принц не згадував про те, що в нього зранку не було в роті макової росинки. Вони розмовляли аж чотири години і не встигли сказати навіть половини того, що хотіли.
Але всі інші були закохані і тому вмирали з голоду.
Нарешті, старша фрейліна, якій хотілося їсти так само, як і всім іншим, не витерпіла і доповіла принцесі, що сніданок поданий.
Принц подав руку своїй нареченій і повів її до їдальні. Принцеса була чудово одягнена і із задоволенням поглядала на себе в дзеркала, а закоханий принц, зрозуміло, ні слова не сказав їй про те, що фасон її сукні вийшов з моди принаймні сто років тому і що такі рукави та коміри не носять з часів його прапрабабусі.
Втім, і в старомодній сукні вона була найкраща на світі.
Наречений із нареченою сіли за стіл. Найзнатніші кавалери подавали їм різні страви старовинної кухні. А скрипки та гобої грали для них чарівні, давно забуті пісні минулого століття.
Придворний поет одразу склав нову, хоч трохи старомодну пісеньку про прекрасну принцесу, яка сто років проспала в зачарованому лісі. Пісня дуже сподобалася тим, хто її чув, і з того часу їїстали співати всі від малого до великого — від кухарів до королів.
А хто не вмів співати пісень, той розповідав казку. Казка ця переходила з вуст у вуста і дійшла нарешті до нас з вами.
Ось і казціСпляча красуня(Французькі казки) кінець, а хто слухав - огірок!