Втеча з Бутирської в’язниці засуджених до довічного ув’язнення Анатолія Куликова, Володимира
Втеча з Бутирської в'язниці засуджених до довічного ув'язнення Анатолія Куликова, Володимира Железогло та Бориса Безотечества
Московський губернський тюремний замок, збудований у 1771 році за проектом архітектора Казакова і відомий нині як слідчий ізолятор №2, не знав пагонів понад сто років. Та й першу втечу, строго кажучи, втечею назвати не можна. В 1906 спеціально для перевірки «неприступності» Бутирської в'язниці до Москви з Америки був запрошений знаменитий маг Гаррі Гудіні. Закутого в кайдани та наручники чарівника замкнули у спеціальному суцільнометалевому ящику для перевезення арештантів. Через 28 хвилин вільний від кайданів Гудіні, як ні в чому не бувало, з'явився по той бік тюремної стіни.
Секрет чудового звільнення великий маг забрав із собою в могилу, і після цього випадку ще 86 років жодному ув'язненому, який сумував за свободою, не вдавалося покинути її. Відома історія про втечу Фелікса Дзержинського – не більше ніж міф. Насправді полум'яний чекіст разом з іншими ув'язненими випустили на волю після Лютневої революції.
І вони майже одразу розшукали у підвалах Бутирки саме той лаз, який не вдалося знайти спецназівцям. Підземний хід довжиною 75 метрів був завалений зсередини землею та цеглою. В одному з проходів були виявлені смугасті роби смертників — тут трійця переодяглася (пізніше пролунала версія, що втікам вдалося роздобути міліцейську форму). Потім знайшлися дерев'яні лопатки, два армійські бушлати і лампочка-«перенесення». Шлях відходу було засипано якимось зіллям: службові собаки не могли взяти сліду. Вихід із підземного ходу на поверхню вів у Горлову безвихідь — на територію Палацу культури ГУВС. Після оприлюднення цієї інформації гуїнівське начальство крізь зуби впустило: не виключено, щовтікачам допомагав хтось із охорони в'язниці.
Ніхто не розповість про в'язницю краще за людину, яка через неї пройшла. Мій співрозмовник провів у московських слідчих ізоляторах три роки, перш ніж з'ясувалося, що суд до нього запитань не має. Ім'я його я, зі зрозумілих причин, афішувати не буду. Однак саме він, почувши історію втечі трійці засуджених до довічного ув'язнення, сказав, як відрізав: «Від смертників? Із 6-го коридору? Без допомоги охорони? Не смішіть мене". А потім почав згадувати: - Минулого року, ще при мені, була втеча з Бутирки без допомоги охорони. Втік один грузин. Він йшов за «важкою» статтею, а його співкамерник — за «легкою», і було відомо, що його звільнять у залі суду. Коли вранці прийшов контролер, щоб везти його до суду, замість сусіда подався цей грузин. Його й визволили. Щоправда, кажуть, потім упіймали. Але в тому, що таке сталося нічого дивного немає. Коли людина потрапляє до слідчого ізолятора, на нього заводиться особиста картка заарештованого: фотографії в анфас і профіль, відбитки пальців особисті дані: дата і місце народження, за якою статтею проходить, за ким числиться. Фототехніка у Бутирці допотопна — сам себе на фотографії не впізнаєш. А вже за місяць сидіння людина зовні змінюється так, що її не визнає рідна мама. Думаєте, контролер придивлятиметься, кого він веде? Та в нього за один висновок, може, сімдесят чоловік. Кожного розглядати – зміни не вистачить. Та й не потрібне це нікому.
Чомусь багато хто вважає, що в'язниця — це щось неймовірне. А насправді тут все відбувається, як і на волі: є гроші – добре сидиш, нема грошей – сидиш погано. Найважче в цьому плані в Лефортово: режим жорсткий, охорона на контакт не йде. Щоправда, побутові умови та годівля там найкращі. Але в'язеньзнаходиться під постійним контролем: камери на дві-три людини, і кожні дві хвилини в «око» заглядає контролер. Охорона, до речі, також під постійним контролем. Коридори в Лефортово розташовані буквою «К», у місці їх перетину знаходиться пульт чергового. При несанкціонованому відкритті камери на пульті загоряється лампочка. Так що звідти вже точно не втечеш.
Матроська тиша — в'язниця «трьох вокзалів», з усіма наслідками: бруд, тіснота, їжа погана, охорона груба. Більшість стражників — міліціонери, звільнені за всякі провини, найчастіше за пияцтво. Нерідко і на чергування п'яними виходять. Багато іногородніх живуть у гуртожитку без московської реєстрації. Зарплати не просто маленькі — жебраки. Скільки разів до нас у камеру ранком заглядали контролери з проханням: «Хлопці, зберіть щось поїсти». Ну і збираємо їм із передач бутерброди, цукерки, чай, цукор. А до нас за це і в вічко заглянути раз на добу, і на обході швиденько по головах порахують і відпустять.
Але коли мене з Матроської тиші до Бутирки перевели, я ніби на курорт потрапив. Чисто, їжа нормальна, а головне - охорона по-людськи ставиться. І про все можна домовитись. - Про все - це про що? - поцікавилася я. - Про що завгодно. Що тобі потрібне: горілка, наркотики, дівчатка, камера окрема? Тільки плати.
Наприклад, заселення. Камера на 20 «шкінок», а мешкають у ній 40–50. Не хочеш у тісноті сидіти, а з двома-трьома друзями окрему хату займати — шукай контакт з опером, який розповідає заселенням. 100 доларів на місяць - і сидиш із комфортом, телевізор дивишся. Взагалі оперчастина у Бутирці дуже сильна, там справжні аси працюють. І заради успіху внутрішньокамерної розробки на багато йдуть. Потрібно оперу, щоб у камері горілку пили пити. Потрібно"запресувати" - миша не проскочить. Потрібно людину у в'язниці сховати — сховає так, що ніхто не знайде.
Вітамінів не вистачає — наводь контакт із засудженими, які при кухні працюють. Тобі будуть і овочі, і фрукти. До речі, ці ж зеки та заготовки для заточок носять — знаєте, такі саморобні ножі із набірними ручками зеки роблять? Але все по бартеру: тобі, скажімо, капусту, огірки, цибулю, а їм чай, сигарети, шоколад. Це внутрішньотюремна валюта. Тож недаремно кажуть: «Кому в'язниця, а кому — мати рідна».
Якщо камера з черговою зміною має хороші стосунки, навіть шмон не страшний. Прийдуть контролери, запитають: «Хочете, щоби все нормально було? 20 пачок «Мальборо» з «хати» та кілька заточок». Отримають оброк, зеків виведуть, годинку в камері посидять, чайку поп'ють — вважай, «шмон» закінчився. Кому треба в чужому бруді копатися? - А якщо камера з черговою зміною не дружить? - Тоді не позіхай, слухай, що у в'язниці коїться. Якщо шмон пішов, обов'язково десь із вікна крикнуть, що таку «хату» шмонають. Тоді вся "заборона" по "дорогах" йде - є такі шляхи сполучення на зовнішній стіні. А що не піде, то у схованках осяде – їх у в'язниці теж вистачає.
– Ну, а скільки може коштувати втеча? - Думаю, що твердої такси немає, все залежить від того, як домовишся. Втеча – це завжди НП. А втеча з камери смертників — НП подвійно. Смертники у Бутирці сидять у так званому 6-му коридорі – це в'язниця у в'язниці. Туди навіть охорона заступає так: контролер зайшов, за ним двері замкнули, і за всю зміну він зі своєї зони нікуди вийти не може. Тож домовлятися з контролером чи з черговою зміною марно. Треба набагато вище шукати контакт. І домовленість, певне, була серйозна. Камери смертників маленькі, на 2-3 особи. В'язнів видно, як на долоні. Це не спільна«хата» на 50 чоловік, у якій атмосфера така, що зазирайте — не заглядай — нічого не розглянеш. Якби не було домовленості, то й підземний хід виявили б за першого ж «шмона». Очевидно, ці троє комусь дуже на волі були потрібні.
Була одна гучна втеча 1995 року. Контролер вивів із Матроської тиші знаменитого кілера Олександра Солоника. Але той смертником не був. І максимум, який загрожував контролеру за пособництво у втечі, — років 5. Поки що слідство, та суд, та добрий адвокат, та зразкова поведінка — через три роки посібник на волю вийде. Думаю, хлопець знав, на що йшов: три роки помаявся, зате на все життя себе забезпечив. Навіть якщо на півжиття теж непогано. А тепер прикиньте, скільки на трьох смертниках можна заробити.
Питання, мабуть, риторичне. Але звинувачувати у всіх смертних гріхах охорону Бутирки було б несправедливо. Мало хто уявляє собі роботу контролера: колосальні психологічні навантаження та щоденний ризик. Ніколи не знаєш, що отримаєш при черговому заході в камеру: шанобливе мовчання або заточення в бік. А наскільки «вдячною» вміє бути наша держава, всі добре знають. Обговорюючи «гарячу» новину з Бутирки, знайомий — старший оперуповноважений у особливо важливих справах — висловився безперечно: «Головним співучасником втечі слід визнати наш уряд, який вважає, що співробітник міліції може прожити та прогодувати сім'ю на 2 тисячі рублів на місяць». Важко не погодитись.