Чому ми лаємося із сусідами
Ми передаємо у зовнішній світ лише те, що є у нас. Сусіди – це люди, які увійшли до першого кола тих, хто впливає на нас. Тому що вони знаходяться близько до нас не лише територіально, а й психічно. Адже ми ділимо з ними спільне. І зіткнення неминуче.
Чи завжди це призводить до конфліктів?
Сусіди – як і всі інші, – це дзеркало наших психологічних станів. Якщо наш емоційний тон, наприклад, ентузіазм, то навряд чи шукатимемо привід посваритися з кимось. Енергія, що заповнила нас, не вимагатиме додаткового підживлення, що отримується з хвилями гніву.
Якщо ж наш емоційний тон - саме гнів - ймовірність, що за дверима ми почнемо "махати шашкою", близька до втілення. Особливо травматичні наслідки чекають на того, хто звик лаятися вдома. Для нього цей стан – завжди в потенціалі, і поштовхом до реалізації може стати будь-яка дрібниця.
До цього ми говорили про поодинокі конфлікти. Коли ж вони не рідкість, а вже норма, один чи обидва перебувають у психологічному стані «Дитини». А це означає, що ірраціональне бажання «хочу все й одразу» домінує над розумом. У такому стані ніхто не указ, наслідки малоцікаві, і тому найлегше побитися чи зіпсувати чуже майно. Такі конфлікти найзатяжніші.
Не менш небезпечні сварки у стані «Я-Батько». Тоді все має бути за правилами, відхилення штрафуються викликами поліції, наприклад. Але ця схема малопродуктивна – адміністративні санкції викликають ще більше бажання зробити на зло.
Адекватний спосіб врегулювати конфлікт з'являється лише у стані «Дорослого». Він не починає з обвинувачення, яке викликає опір: «Якщо я поганий, то і буду вести себе далі». Дорослий використовує схему «Я-висловлювання»,
яка може виглядати так: «Мені прикро, що ви знову курили у під'їзді і не відчинили кватирку. Я дуже хочу, щоб ви провітрювали по собі, бо від запаху диму в під'їзді я кашляю».
Сусідів не обирають. Але спосіб реагування на них – нападати, тікати чи домовлятися – вам вибрати під силу.