До мажор як стандарт Чому не ля мажор
Задаючи це питання, я не маю на увазі, що до мажор – тональність, що найчастіше використовується. Мені цікаво, чому ноти на білих клавішах фортепіано структуровано щодо тональності до мажор, а не ля мажор?
Якщо коротко, то важлива роль до мажору як тональності без знаків альтерації – результат історичних практик, які сформувалися та розвивалися в рамках середньовічної вокальної традиції, до винаходу та стандартизації сучасної розкладки клавіш, тобто до прийняття фіксованих мажорних та мінорних гам та тональностей.
Клавіші розташовані саме так не тому, що з сучасної точки зору це найпростіша та ефективніша розкладка – їхнє розташування засноване на докласичній західній музичній теорії та в ранні періоди розвитку змінювалося кілька разів, стаючи зручнішим для виконавця.
Щоб дати повну відповідь на це питання, потрібно розкрити тему середньовічної музичної теорії.
Середньовічні гексахорди та Гвідонова рука – це вам не бабусині казки
Рука Гвідонова була створена Гвідо д'Ареццо (Guido d'Arezzo) (бл. 991 - 1033), ченцем бенедиктинського ордену, задовго до появи сучасної семинотної послідовності. Вона допомагала вокалістам (співуючим григоріанський хорал) вираховувати інтервали та визначати висоту звуків. Вона була основою західної музичної теорії протягом сотень років, але про неї забули приблизно на початку сімнадцятого століття.
Ми звикли до системи, в якій музика асоціюється з мажорним або мінорним типом семитональної гами, а коли ми говоримо "сіль" або "ре бемоль", то маємо на увазі висоту звуку певної вимірюваної частоти. Проте в середні віки такий зв'язок (висоти звуку та частоти) не був очевидним. Гвідонова рука дозволялаорганізувати ноти та виділити три гексахорди, тобто три певні групи з шести нот:
Гексахорд від сіль (G) абоhexachordum durum(«твердий» гексахорд):?Сіль(ut)Ля(re)Сі(mi)До(fa)Ре(sol)Мі(la)
??Гексахорд від фа (F) абоhexachordum molle(«м'який» гексахорд):?Фа(ut)Сіль(re)Ля(mi)Сі(fa)До(sol)Ре(la)??
Гексахорд від до (С) абоhexachordum naturale(«натуральний» гексахорд):?До(ut)Ре(re)Мі(mi)Фа(fa)Сіль(sol)Ля(la)
[Прим. перев.: у системі Гвідо складові назви (ut, re, mi, fa, sol, la) не пов'язані з абсолютною висотою звуків – у кожному з гексахордів складові назви незмінні, а висота звуку змінюється]
Таким чином Гвідо зміг врахувати всі сім діатонічних нот і покрити весь уживаний звукоряд. Хроматичні тони, такі як ля бемоль і до дієз, тоді розумілися по-іншому. Використовуючи ці шестинотні шаблони разом чи окремо, можна було отримати різні тональні лади.
Як назви для сольмізаційних складів були обрані перші склади гімну вшанування Іоанна Хрестителя «Ut queant laxis» [Ut queant Laxis/Resonare fibris/Mira gestorum/Famuli tuorum/Solve polluti/Labii reatum. Склад «si» (Sancte Iohannes) був доданий до системи сольмізації набагато пізніше – прим. перев.]. Як було зазначено раніше, ці назви досі використовуються для позначення нот (майже повсюдно). Літерні позначення нот (C, D, E, F, G, A, B) використовуються лише в англо- та німецькомовних країнах.
Зараз дуже хочеться назвати гексахорди тональностями – неповними версіями гам, скажімо, сіль, фа та до мажор. Вони справді схожі нагами, а нам відомо, що вони [гами] відповідають певним тональностям, але середньовічна система нотації була гнучкішою: кожен з цих трьох гексахордів (або їх комбінація) міг бути використаний в будь-якій з багатьох середньовічних тональностей.
Система Гвідо була першою формою системи сольфеджіо: нота ut тут курсивом буде позначатися гвідонова «відносна» сольмізація, не прив'язана до сучасної музичної нотації – прим. перев. ] була замінена нотоюdo, так як її було незручно співати (ви намагаєтеся їх проспівати, чи не так?). У системі Гвідо відстань міжmiіfaзавжди дорівнює півтону, а відстань між іншими складами - повного тону.
Ми звикли, що інтервал – це фіксована відстань між двома нотами, але так не завжди. Букви позначали позиції на нотному стані, але не були прив'язані до певних нотів – у середні віки в основному писали лише хорову музику, тому не було потреби у строго закріплених назвах. Вокалісти не потребували фіксованих назв для нот (принаймні на той час), на відміну від музичних інструментів зі строгим розташуванням струн і клавіш.
Сучасний піаніст, безперечно, зніяковів би, почувши щось на кшталт: «Всі твої до тепер фа» чи «Ха! Я щойно змінив усю сіль на до». Гаррік Сайто (Garrick Saito) наочно показав це у своїй відповіді на Quora. Вокалістам, які вивчали структури із шести нот, де лише один інтервал відрізняється від інших, достатньо було знати, де він знаходиться. У Гексахорд Гвідона цей інтервал завжди розташований міжmiіfa, незалежно від того, з якої ноти починається послідовність (ви могли помітити, що Гексахорд збігаються з трьома сучасними ключами тональностей: сіль, фа і до, щоне випадково).
Раніше ноти не мали фіксованого «центру» або стандарту висоти звуку, як, наприклад, ля=440 Гц. Середньовічні вокалісти просто співали в тій тональності (не зовсім довільно, але й не надточно), яка більше підходила для типу музики, спираючись, наприклад, на ноти до, фа або сіль. У цьому їм допомагали композитори, які намагалися записати мелодію на нотний стан, не використовуючи додаткових лінійок, виходячи з акустичних та естетичних переваг того часу.
Проблема ноти сі: обережно, можливі акциденції
У системі гексахордів були деякі теоретичні невідповідності: відрізнялася роль ноти сі.
do re mi fa sol la сільля сідо ре мі фа сільля сідо ре?
(У гексахорді від сіль ноти ля і сі відповідають позначеннямreіmi, між якими цілий тон, але в гексахорді від фа - цеmiіfa, між якими має бути півтон.
На відміну від інших нот, положення ноти сі (і її значення) змінювалося в залежності від використовуваного гексахорда. У гексахорді від сіль відстань між ля і сі - це відстань між нотамиreіmi, що дорівнює цілому тону, але в гексахорді від фа відстань між ля і сі - це відстань між нотамиmiіfa, тобто половина тону.
З цієї причини гексахорд від сіль називають "твердим", а гексахорд від фа - "м'яким". У перекладі з латинськогоdurтаmollозначають «твердий» і «м'який» відповідно і все ще використовуються в Німеччині для позначення мажорних та мінорних тональностей (ці назви адаптовані саме для позначення мажорних та мінорних) тональностей – мова в даному випадку не йдеться про опис гексахордів). Знак альтерації «бемоль» є графічним уявленням «м'якого сі», тоді якзнак "бекар" - графічним уявленням "твердого сі".
Гексахорд від до складається з нот до, ре, мі, фа, сіль, ля – там немає сі, тому його називають «натуральним».
У середньовічній музиці була можливість (і необхідність) швидкого переходу від одного гексахорда до іншого при виконанні пасажу. Наприклад, у гексахорді від фа немає ноти ми, і щоб завершити висхідний лідійський лад – фігуру, що відповідає висхідній тональності фа мажор [фа, сіль, ля, сі бемоль, до, ре, мі, фа] – середньовічним музикантам потрібно було взяти перші чотири ноти гексахорда від фа [фа, сіль, ля, сі бемоль] і додати до них перші чотири ноти гексахорда від до [до, ре, мі, фа].
Ця практика досі використовується в музичній нотації при записі нот геометричними фігурами, де, наприклад, сі і ми мають схожі форми і позначаютьmiу різних гексахордах (від сіль і до відповідно). Саме тому в деяких сільських церквах Сполучених Штатів мажорні тональності все ще представлені як комбінації двох середньовічних гексахордів.
Перші варіанти розташування клавіш та сегрегація до мажору
ТеоріяMusica ficta(штучної/несправжньої музики) з'явилася в пізньому середньовіччі/епосі Відродження і свідчила, що побудувати «гвідонові» гексахорди можна від будь-якої тональності, а не тільки від сіль, до чи фа. Завдяки цьому клавішні інструменти, що відображають стиль музики на той час, стали по-справжньому хроматичними.
Наприклад, щоб побудувати гексахорд Гвідона від ре [ре, мі, фа, сіль, ля, сі], мені б довелося підвищити ноту фа (абоmi) на півтону (отримати фа діез), щоб міжmiіfaзалишилося так само півтону. Тепер ми бачимо, що через структури гексахордів від фа і сіль, сі бекар/сі-бемоль стала першоюальтерацією – інші виникли пізніше завдяки ширшому застосуванню цих основних принципів.
Існували кілька варіантів розташування хроматичних клавіш, які враховували всі дванадцять нот (з урахуванням альтерацій). Одна система складалася з восьми білих клавіш та чотирьох чорних клавіш, а інша складалася із семи білих та п'яти чорних. Вони показані на ілюстрації вище, датованій XIV ст. У результаті почали використовувати другу систему – вгорі зображення.
У неприйнятій системі 8 на 4 для «си м'якого» і «си твердого» (або для B і H, що позначають си бемоль і си бекар, якщо використовувати німецьку номенклатуру) використовувалися окремі білі клавіші. Пізніше за си бемоль була закріплена чорна клавіша, отже, щоб зіграти гаму до мажор, стали потрібні тільки білі клавіші.
Також у багатьох клавішних інструментах почали використовувати розділені клавіші. Це були чорні клавіші, розділені на дві половини, які більш чітко розмежовували, наприклад, ре диез і мі бемоль, щоб їхнє звучання не скидалося один на одного. Такий підхід перестав застосовуватися, коли з'явилися досконаліші системи налаштування музичних інструментів.
Ви можете допомогти і перевести небагато коштів на розвиток сайту