До моря» - ЛІРИКА - Олександр Сергійович Пушкін (1799-1837) - українська ЛІТЕРАТУРА ХІХ СТОЛІТТЯ - Аналіз
Історія створення.
Вірш «До моря» насичений романтичними темами, мотивами та образами. У ньому поет не тільки створює прекрасну картину морської стихії, але перш за все висловлює свої найзаповітніші думи і почуття, наповнюючи вірш глибокими філософськими роздумами про життя і смерть, свободу і неволю, людську долю.
Центральний образ - це образ моря, який пов'язаний з романтичною ідеєю повної, безмежної свободи, ось чому тема прощання з морем звучить особливо пронизливо та особистісно:
Прощавай, вільна стихія!
Востаннє переді мною
Ти котиш хвилі блакитні
І блищаш гордою красою.
Образ моря виникає в поезії Пушкіна набагато раніше — ще в елегії «Згасло денне світило. » 1820, одному з перших віршів, створених поетом на півдні. За чотири роки море стало для поета «межею бажаною», близьким другом, з яким він відчуває спорідненість душ:
Як друга ремствування тужливе,
Як поклик його в прощальну годину,
Твій сумний шум, твій призовний шум
Почув я востаннє.
Традиційно в романтичній поезії море є символом свободи, і для Пушкіна це насамперед «вільна стихія». Вона прекрасна у всіх своїх проявах:
Як я любив твої відгуки,
Глухі звуки, безодні голос
І тишу у вечірню годину,
І норовливі пориви!
Для поета-романтика вільна стихія прекрасна навіть тоді, коли вона стає грізною, згубною силою:
Але ти зіграв, непереборний,
І зграя тоне кораблів.
Уся створена картина морської стихії будується на контрастних образах свободи – неволі. Така антитеза характерна для романтичного світогляду, але у віршіПушкіна вона наповнюється додатковими особистими мотивами. Ми ніби присутні при розмові двох друзів. Про що ця розмова? Звичайно, головна тема їхньої «бесіди» - тема свободи і неволі, в якій виявляється засланець.
Ти чекав, ти кликав. я був окований;
Отче рвалася душа моя:
Могутньою пристрастю зачарований,
Біля берегів залишився я.
Пушкін дійсно задумував втечу з Одеси морем до Європи, але ці задуми зазнали краху. Та й бігти, по суті, вже нема куди:
Про що шкодувати? Куди б нині
Я безтурботний шлях спрямував?
Один предмет у твоїй пустелі
Мою б душу вразив.
Чи побачу, о друзі! Народ непригнічений
І рабство, що впало за манією царя,
І над вітчизною свободи освіченої
Чи зійде, нарешті, чудова зоря?
Але ідеали романтика зовсім інші, отже, розуміння свободи стає іншим. У вірші «До моря» звучить інший мотив: просвітництво заперечується як раціоналізм, що руйнує природне життя, і виникає разюче об'єднання понять «освіта» і «тиранія»:
Доля землі всюди та сама:
Де крапля добра, там на варті
Вже просвітництво чи тиран.
Куди ж тепер може попрямувати поет-романтик? Залишилося всього два місця на землі, де ще живе спогад про справжню свободу і волю - це "гробниця слави", де лежить Наполеон, і "інший володар наших дум" - Байрон, але теж вже "мчав", як "бурі шум". Ці два визнані кумири, які втілюють у собі ідеал романтичної особистості, символ романтика взагалі, залишилися лише у спогадах. Так у вірші дедалі сильніше починає звучати тема пам'яті. І ось перед думкою поета постає «гробниця слави»:
Там занурювалися вхолодний сон
Там згасав Наполеон.
Там він спочив серед мук.
Тут Пушкін говорить про Наполеона як про романтичного героя, як про людину, що залишила свій слід в історії та долі людей. Але доля його трагічна: загублена серед моря самотня скеля — його останній притулок, символ аварії всіх надій. Трагічна доля й іншого генія — Байрона. Він, співак моря і свободи, був найяскравішим їх виразником, тому його оплакують як люди, близькі за духом, а й сама «вільна стихія». До моря звернено заклик ліричного героя вірша:
Шуми, схвилюйся негодою:
Він був, про море, твій співак.
Твій образ був на ньому означений,
Він духом створений був твоїм:
Як ти, могутній, глибокий і похмурий,
Як ти, нічим неприборканий.
Ось які розмови веде поет з єдиним іншим у світі іншому - морем. Але і з ним йому судилося попрощатися:
Прощай, море! Не забуду
Твоєї урочистої краси
І довго, довго чути буду
Твій гул у вечірній годинник.
У ліси, у пустелі мовчазні
Перенесу, тобою сповнений,
Твої скелі, твої затоки,
І блиск, і тінь, і гомін хвиль.
Використовуючи кільцеву композицію, поет наприкінці вірша знову повертає нас до його головної теми — прощання з усім, що так дорого поету-романтику. Вільний і великий гомін моря ще довго буде чути поетові в «темряві ув'язнення» в Михайлівському. Мав пройти час, щоб душу його поглинула нова любов - до рідних теренів української природи, так дивно оспіваних ним у багатьох віршах. І тоді він остаточно розпрощається з романтизмом та його найяскравішим символом – «вільною стихією», морем.
Художнє своєрідність.
Малюючи картину моря, Пушкін найчастіше використовує метафоричні епітети і метафори, пов'язані з мотивом свобода — неволя: «вільна стихія», «блищаш гордою красою», «я був окований», «ти зіграв, нездоланний», «моя поетична втеча». Також поет використовує інший улюблений романтиками засіб виразності — перифраз: «моєї душі межа бажана», «вільна стихія» (море); "одна скеля, гробниця слави" (острів Св. Олени); "інший володар наших дум" (Байрон). Вірш написаний улюбленим пушкінським розміром — чотиристопним ямбом. До особливостей вірша відносяться: асонанс, заснований на чергуванні відкритих і закритих звуків («Прощай, вільна, стихія», «ти котиш блакитні хвилі»), який імітує шум моря; алітерація на «р» («покірливе вітрило рибалок»); анафора («. Там згасав Наполеон. / Там він спочив серед мук.»).
Значення твору.
Цей вірш став етапним у творчості Пушкіна, а й у розвитку української літератури, позначивши її рух від романтизму до реалізму. Воно, з одного боку, продовжує традиції романтичної лірики Жуковського (вірш «Море») та передає естафету поезії Лермонтову («Вітрило»). З іншого боку, цей вірш з його романтичною ідеєю та стилістикою контрастує тій «поезії дійсності», яка незабаром стає провідною тенденцією у творчості самого Пушкіна, насамперед у романі «Євгеній Онєгін» («Інші потрібні мені картини: / Люблю піщаний косогор.») ). І все ж таки поетична картина вільної морської стихії, створена Пушкіним, залишається для нас незабутньою. І приходячи, як колись поет, на берег моря, ми чуємо його «гул у вечірні години», бачимо «хвилі блакитні», що набігають, і захоплюємося його «гордою красою», згадуючи прекрасні слова цього пушкінськоговірші.