ДО ОЛІМПІЙСЬКОГО ЗОЛОТУ… ЧЕРЕЗ КОНЦТАГІР, Єврейський Оглядач
ДО ОЛІМПІЙСЬКОГО ЗОЛОТУ… ЧЕРЕЗ КОНЦТАГІР
— Якове Григоровичу, чому ви стали займатися боротьбою? — У 1935 році 14-річним хлопчиськом пішов у боротьбу, просто не хотів бути слабшим за інших.— Я чув, у дитинстві у вас був якийсь випадок із собакою? Ви тоді вже не знали страху? — Так, було діло. Грали ми в нашому дворі з пацанами в розшибалку. Раптом влітає величезна вівчарка. Хлопчаки розбіглися, кричать мені: «Яшка, тикай швидше!» А я чомусь не злякався, пішов назустріч псові, що вискалив зуби. І раптом він перестав гарчати, підійшов до мене, завиляв хвостом і лизнув мені руку.— От-от, з дитинства і ніякого страху! — Так, мабуть.— А нерви? Це про вас чемпіон світу Григорій Гамарник сказав, що нерви залізні. — На килимі — так, не боюся, тримаю себе в руках, а взагалі весь ліміт страху я витратив у концтаборах. — А силуба богатирська? — Це батько. Він був портовим вантажником. На суперечку, потіхи заради міг підлізти під коня і підняти його. А у вуличних боях без правил клав на лопатки будь-якого докера. * * * Ось вони звідки — воля, безстрашність, самовладання, витримка Якова Пункіна. А ще, може, хоч неяскравим світлом, але Яші світила Яврейська зірка удачі і допомогла врятуватися. З 1939 року Пункін - відомий борець. У 1939-1940-х роках він у напівлегкій вазі виступав за «Динамо» і став чемпіоном України з класичної боротьби. 1940 року закінчив київську школу тренерів. На початку 1941 року Яків був призваний до армії, направлений уБілоукраїнсію до школи молодших командирів танкової частини до міста Волковиська. Продовжував тренуватися, виступати і, здобувши титул чемпіона Збройних сил, почав готуватися до першості країни. Але пролунала війна.
Після місячних блукань голодні та обірвані набрели вони десь на кордоні між Білоукраїнсією та Литвою на самотній хутір і одразу повалилися спати на сінник. Але зрадник-господар, щоб услужити німцям, повідомив про них у найближчу комендатуру. Фашисти схопили їх та направили до Волковиська, до концтабору «Мепен». Втікачі влилися в багатотисячну колону радянських полонених. Перед строєм виступив німецький офіцер і через перекладача наказав вийти вперед комуністам, комісарам, офіцерам та євреям. 40 людей вийшли вперед.
Яків залишився стояти у строю. Згодом він видавав себе за осетину. Тих, що вийшли з ладу, одразу розстріляли. Жахливі умови життя в таборі за колючим дротом: щодня від голоду помирали 60-70 людей. Робота важка на каменоломнях, але страшніше було інше: щодня свердлила мозок жахлива думка, що в таборі знайдеться зрадник, який знає про національність Якова і видасть його. Через деякий час — інший концтабір Фулін у Німеччині. Яків захворів на тиф; таких хворих німці розстрілювали миттєво. Але друзі, 20-річний Володя Сапожніков та 40-річний Іван, при щоденній побудові плечима затискали хлопця, і він «стояв». Потім ховали його під нари, а самі йшли працювати. У військовополонених французів друзі дістали ліки, шприци, і Іван робив хворому уколи. Яків вижив. А в Івана з голоду набрякли ноги, він не міг ходити. Незабаром настала зима, зав'южила хуртовина. Німці поховалися у теплі приміщення. Тоді Сапожніков і Пункін переповзли велике подвір'я, причаїлися біля офіцерської кухні. Потім вони видавили скло, зайшли всередину, набралихліба, ковбаси принесли Івану. Той на них накричав: — Що ви робите, хлопчаки, вас перестріляють!
Навесні 1942 року Якова перевели до іншого німецького концтабору під містом Оснабрюк, де він працював на сільгоспроботах та свинофермі. Якби коменданту Оснабрюка сказали, що заморений до краю в'язень стане олімпійським чемпіоном, він розреготався б.
Після закінчення війни Яків служив ще 3 роки у Магдебурзі. Закінчив службу з кількома урядовими нагородами. Це був уже інший Пункін: він активно тренувався і в 1947 став чемпіоном Збройних сил з класичної боротьби. Після трьох років служби у Німеччині — рідне Запоріжжя. Відразу ж про Пункіна почали говорити як про видатного атлета. Усіх вражала його незвичайна манера боротьби.
Реактивність Пункіна була темою серйозних наукових досліджень про. Заступник директора Всесоюзного науково-дослідного інституту фізкультури та спорту Олександр Новіков так сказав: «Очевидно, тут треба говорити про рідкісне синхронне бажання провести атаку, наказ сам собі виконати цю атаку та вміння блискавично здійснити цей наказ. Подібне — результат такої великої роботи, такої колосальної працездатності, що й уявити важко».
М'язова обгортка Якова завжди програвала в порівнянні з гераклоподібними фігурами його суперників. Але кожна клітина миттєво підкорялася витонченої, загартованої нервової системи, і це перетворювало тіло борця на чудовий бойовий механізм. Пункін тренувався різнобічно: перші розряди з стаєрського бігу, з акробатики, баскетболу, другий — з велоспорту. "Сонце" на перекладині він крутив 18-20 разів, тоді як це важко виконати навіть майстрам спорту зі спортивної гімнастики. А головне, він чудово однаково володів греко-римськоюта вільною боротьбою.
На килимі в партері Пункін умів робити абсолютно все, що інші борці. Але тільки він однаково боровся у правосторонній та лівосторонній стійках, що завжди спантеличувало суперників. А головна, неповторна основа його майстерності — особливий кидок прогином. Він ніби «вигвинчував» усіх своїх суперників. Міцно притискався своїми грудьми до грудей супротивника і спрямовував кидок, припустимо, праворуч. Але коли до килима залишалися лічені сантиметри, він робив ще один підбивши, і суперник, який повністю втратив орієнтацію, летів у протилежний бік. Хто міг витримати таку «штопор»?
Навіть якби Пункін нічого не виграв, то й тоді його ім'я золотими літерами було б записано в історію борцівського спорту як винахідника кидка ще й сьогодні ніким не повтореного. Хоча повторювати його борці безуспішно намагалися тисячі разів. Протягом 7 років з 1949 по 1956 роки Пункін царював на килимі: чемпіон СРСР 1949, 1950, 1951, 1954, 1955 років, дворазовий чемпіон Всесвітніх фестивалів молоді та студентів, але, головне — олімпійський чемпіон2.
Після сутички Єгоров сказав: — Він не мої атаки випереджав, він мої думки випереджав. Він діє на надвисоких швидкостях! Пункін - блискавка! Ми не могли заспокоїтись, ще довго обговорювали цей бій. Ні до, ні після ніколи нічого подібного ми не бачили. Незабаром, навесні 1952 року був матч СРСР-Швеція. Шведи дуже пишалися своєю легковагою Густавом Фреєм, і небезпідставно. Про його «залізне захоплення» ходили легенди. Фрей - багаторазовий чемпіон світу та олімпійський чемпіон 1948 року в Лондоні. Про нього говорили, що він знає наперед: як і в якому кутку покладе суперника на лопатки.
Пункіна тренери попереджали: «Не лізь на рожен!» А швед знав би, що Пункін — блискавка, був би обережнішим. Вже на другій хвилині Фрей поставили на міст. Вставши з мосту, не встиг збагнути, хто ж так нетактовно з ним вчинив? Ще хвилина — кидок прогином — Фрей звалився на лопатки, поховавши під уламками свого моста славу шведського лева. Спалахнула "блискавка", і своїм вогненним диханням спалила всі надії непереможного шведа на третій хвилині. Арбітр не піднімав руки переможця Якова Пункіна - це зробив сам швед. Не міг він комусь віддати честь підняти руку людини, яка першою притиснула сталеву спину Фрея до килима. Цей знімок обійшов увесь світ. Настало літо 1952 року. Для Радянського Союзу перша повоєнна Олімпіада.
Незадовго до її початку на Якова до органів безпеки надійшов донос: «Пункін п'є, бешкетує і взагалі незрозуміло — перебував чотири роки в полоні, будучи євреєм, і залишився живим. На щастя, ходу доносу не дали - країні потрібні були чемпіони. У першому колі Олімпіади Пункін переміг француза Антуана Мерля, у третьому по балах — ліванця Сафі Таха, турка Хасана Бозбея. І вийшов у фінал.
Перша зустріч - угорець Імре Пойяк. Півтори хвилини знадобилося Пункіну, щоб покласти його на лопатки. Останнім був єгиптянин Абдель Ахмед Аль-Рашид. До початку зустрічі Рашид заявив журналістам, що поб'є Пункіна протягом двох хвилин. За єгиптянином Якову довелося поганятися близько трьох, і коли борці зійшлися, всі побачили, як майнули догори ноги Рашида, а сам він грузно звалився на килим. Після Олімпіади одна з фінських газет писала: «Важко повірити, що спортсмен, який має таку досконалу техніку боротьби, що демонструє верх спокою та самовладання, міг перенести в житті такі важкі випробування».
У цьому року Пункін отримав звання Заслуженого майстра спорту СРСР. А далі точилися перемоги. Тільки вони були потрібні Якову Пункіну. Можливо, тоді, у довгому фашистському пеклі, запорізький хлопець дав собі клятву: «Я витримаю, я не зламаюсь!» 1954, 1955 роки - чемпіон Радянського Союзу.
Яша був веселун, балагур, вигадник, людина абсолютної щедрості. Яких тільки легенд про нього не ходило: будучи легковагою, бореться з важкоатлетами, бореться однією рукою, бореться із зав'язаними очима. 1954 року я побачив Якова Пункіна ще раз у Ростові-на-Дону. Після змагань у готелі пізно вночі почули галас. Сусід розбудив мене: — Вставай, Аркадію!
Ми вбігли в номер навпроти і побачили, як Яків робить стійку на одній руці на перилах балкона, а поверх четвертий. Після важких змагань борці «прийняли на груди» та посперечалися, чи зможе Яків зробити таку стійку. Але хіба міг Пункін програти суперечку? Ми схопили його за ноги і затягли до кімнати.
Аркадій БОГАНОВ, оглядач тижневика «Секрет» спеціально для «Єврейського оглядача»