Графський титул «Амурський», або П’ять століть українського прізвища Муравйових, Словник Мистецтв
№1–2 (21–22) • 2008 • Крізь часи та долі
Друзі та партнери
Графський титул «Амурський», або П'ять століть українського прізвища Муравйових
До особи графа Н.М. Муравйова-Амурського (1809-1881) - генерал-губернатора Східного Сибіру з 1847 по 1861 рік, так багато зробив для приєднання приамурських земель до України, у жителів Хабаровського краю ставлення особливе. Він був поодиноким винятком серед сибірських губернаторів. Талановитий, дуже енергійний, прекрасний організатор, рішучий і сміливий у діях, що вміє бути демократичним і уважним у зверненні, він користувався любов'ю та повагою представників різних кіл.
Сибірське суспільство оцінило державне значення Айгунського договору, підписаного в 1858, як основного етапу у вирішенні амурського питання. До речі, 2008 рік ознаменований ще однією важливою історичною датою – 150-річчям від дня підписання цього найважливішого для долі України документа.
Приєднання до України Приамур'я і Примор'я було підготовлено діяльністю експедиції капітана Невельського, яка, обстеживши в 1849 р. гирло Амура, спростувала уявлення про те, що воно недоступне для морських суден і що Сахалін з'єднаний з материком перешийком. Влітку 1850 року Г.І. Невельський на свій страх і ризик усупереч інструкції уряду підняв український прапор у гирлі Амура та оголосив територію Нижнього Амуру українською. Царські міністри заперечували проти цих дій, не довіряючи повідомленню Невельського про судноплавність низов'їв Амура і побоюючись загострення відносин із Китаєм. Смілива та енергійна політика, що проводилася Невельським, багато в чому полегшилаподальшу діяльність із закріплення Далекого Сходу за Україною.
Причиною, яка підштовхнула уряд на більш рішучі заходи, була небезпека нападу англо-французької ескадри на Петропавловськ-Камчатський (що і сталося в 1854) і заняття гирла Амура союзниками, які виступали проти України в Кримській війні. З 1854 року починаються сплави Амуром: до берегів Тихого океану на плотах доставляються значні військові сили, в районі Нижнього Амуру ґрунтуються нові українські пости, з'являються перші партії селян-переселенців. Незабаром Китай визнав ці територіальні придбання України: 1858 року М.М. Муравйовим, який очолював діяльність із приєднання Амура, було укладено Айгунський трактат, яким Китай визнавав Приамур'є українським. 1860 року новий трактат із Китаєм (Пекінський) закріпив за Україною та Примор'я.
Влітку 2000 року у Владивостоці мені довелося познайомитися з нащадком графа та спадкоємцем прізвища – Василем Сергійовичем Муравйовим-Амурським. Живе він у Санкт-Петербурзі, тоді завідував кафедрою графічного дизайну у художньо-промисловій академії. Я поставила йому кілька запитань, щоб прояснити ситуацію: адже нам відомо, що Микола Миколайович Муравйов-Амурський не мав прямих нащадків.
В Україні рід Муравйових налічує понад п'ять століть і ведесвій початок від сина боярського Василя Алаповського (Олуповського) та його синів Івана Мурав'я та Осипа Пуща. Датою заснування роду Муравйових вважається 1488, хоча це поняття умовно. Існують два основні джерела інформації: генеалогічна традиція, тобто відомості, що передавались з покоління до покоління, та архівні документи. Усього за понад 500 років змінилося 14 поколінь. Нині живуть 15-те та 16-те покоління, народилося сімнадцять представників 17-го та двоє 18-го коліна. Усього ж прямих нащадків Івана Васильовича Мураха, внесених до родоводу запису (чоловіків і жінок за чоловічою лінією, а також тих нащадків за жіночою лінією, хто зберіг прізвище), відомо поіменно понад п'ятсот. Василь Сергійович Муравйов-Амурський значиться у ній 462-го.
Джерелом для цієї статті послужила і праця Сергія Микитовича Муравйова. Автор, за його словами, «живе однією ногою в Парижі, інший – у Москві». Він написав історію роду і довів родовід аж до наших днів. Свого часу Сергій Микитович передав свою працю «Муравйові (коротка історія роду)» Антоніні Костянтинівні Дмитрієвій, почесній громадянці міста, з якою він листувався.
Зокрема, С.М. Муравйов пише: «. представником одинадцятого покоління був онук мореплавця Степана Воїновича – Микола Назарович Муравйов (1775–1845) – письменник та начальник канцелярії імператора Миколи I. Він батько п'ятнадцяти, а, за деякими відомостями, сімнадцятьох дітей. Вижили лише дев'ять, у тому числі троє хлопчиків. Старшому з них – Миколі Миколайовичу – судилося стати губернатором Східного Сибіру та удостоїтися титулу графа».
На вдячну згадку заслуговує поміщик Тульської губернії Василь Іванович Муравйов (1804–1858), двоюрідний брат майбутнього графа. 1844 року з групою поміщиків вінподав на найвище ім'я проект визволення селян в Україні. Через два з половиною роки з-під його пера вийшли ще два аналогічні прохання, одне з яких було схвалено новим тульським губернатором, кузеном головного прохача, за що М.М. Муравйова і перевели терміново до Східної Сибіру (ці відомості встановив і повідомив О.П. Могила з Нижнього Новгорода).
Але відбулася революція. Михайло Валеріанович у Громадянську війну служив у північній Добровольчій армії. Довгий час родичі про нього нічого не знали. Зараз відомо, що він емігрував до Італії, придбав невеликий маєток у Флоренції, одружився зі швейцарською аристократкою, розлучився з нею. Помер у 32-річному віці від невдалої операції апендициту, не залишивши нащадків. Так перервався рід графів Муравйових-Амурських.
Коли Біла армія відступала на південь, Михайло Валеріанович передав двоюрідному братові Сергію Олександровичу частину сімейних реліквій – тростину з рожевого дерева, прикрашену набалдашником зі слонової кістки (подарунок китайського чиновника М.М. Муравйову-Амурському після підписання Айгунського договору), сургу також «цеглинка» вугілля, який, якщо вірити сімейному переказу, в 1879 був переданий до Парижа Н.М. Муравйову-Амурському з вугільних сахалінських копалень у Дуе.
Ці сімейні цінності зберігаються тепер у Василя Сергійовича у Санкт-Петербурзі. Його батько Сергій Олександрович (1896–1968), як і брат Назарій, після революції перейшов на бік радянської влади і служив у штабі ВМФ до Кронштадського заколоту. У 1923 році йому звинуватили в співчутті заколотникам. Сергій Олександрович знав їх усіх по службі на броненосці «Петропавловськ». Близько року йому довелося провести у в'язниці. Потім перевели до Севастополя, до школи льотчиків-спостерігачів. З 1925 по 1930 рікслужив на Чорному морі. 1930-го хмари знову згустилися: його позбавили права працювати в європейській частині СРСР. Так він опинився за Уралом і протягом 16 років брав участь як гідрограф у багатьох експедиціях: у 1933 році – на Камчатці, у 1936 році – в Тикси, у 1937–38 роках дрейфував на льодовому пароплаві «Малигін» разом із Сєдовим. Після війни йому запропонували повернутися до Ленінграда, що він з радістю і зробив. Сергій Олександрович викладав у Нахімовському училищі рівно 10 років, заслужив на військову пенсію і пішов у повну відставку з мундиром у званні капітана 2 рангу. Помер він у 1968 році у поїзді, коли їхав до свого брата Назарія до Казані. Йому було 72 роки.
На могилі знаменитого предка Василь Сергійович Муравйов-Амурський побував двічі, а ось пам'ятник у Хабаровську лише планує побачити.