Як канадці ховають загиблих
Чому можна повчитися у канадців, так це до втрат. Ще коли я вперше приїхала до Канади 16 років тому мене вразило, що всі газети писали про вбивство одного-єдиного українськомовного 15-річного хлопчика-іммігранта. Його нізащо побили незнайомі хлопці у парку, він упав, вдарився головою об поребрик і помер.
Всі газети писали про це і жахалися, потім довго стежили за процесом. А я, яка приїхала з Укаїни 90-х, співчувала його родині, але дивувалася: що за новина, щоб її висвітлювати. Мало вбивають. Лише пізніше я зрозуміла, що у нас підвищено поріг терпимості до втрат. Просто вбили – нас не вражає і навіть якщо розчленували. Тільки якщо це була мати трьох дітей, інтелігентної професії, і вбив її чоловік із непитущих та освічених жителів столиці, і тиждень жив із трупом на балконі. Нас вражає не смерть, а “родзинка”.
І ось зараз Канада знову показала як треба ставитись до втрат. У Оттаві під час теракту минулого тижня загинув вартовий біля Меморіалу військової слави, 24-річний Натан Сірілло. Один-єдиний за багато років. Він нікого не прикривав грудьми, він був просто застрелений терористом, який утік до парламенту, щоб і там усіх постріляти. І тим не менш, хлопцю влаштовано похорон за вищим розрядом – з військовими почестями, з винищувачем, що пролітає над процесією, зі співчуттям не тільки особисто від прем'єр-міністра, а й від королеви Великобританії.
Коли тіло солдата везли до його рідного маленького містечка Гамільтон у провінції Онтаріо, а це 600 км. від столиці країни, Оттави, вздовж дороги біля населених пунктів вишикувалися тисячі жителів – щоб віддати шану. Самі прийшли, ніхто не організовував. Газети називають Натана "син Канади", а телебачення показує людей, що плачуть у натовпі. До будинку загиблого приносять свічки,листи, квіти. Вже кілька днів в інтернеті циркулює петиція за те, щоб на Меморіалі слави встановити табличку на згадку про Натана Сірілло. Мати Натана, яка тепер сама виховуватиме його п'ятирічного сина (хлопець був батьком-одинаком), вже подякувала всім канадцям і сказала, що вона вражена підтримкою, яку отримала від країни. Я так розумію, що її тепер не залишить увагою ані уряд, ані військові, ані просто співгромадяни. І будь-кого, хто посміє їй у чомусь не допомогти, осипають закидами і обіллють зневагою. (Суджу навіть уже по тому, як канадці ставляться до інвалідів – мало не підстрибом біжать відчиняти перед ними двері, і поводяться з підвищеною шанобливістю. Це все – національні риси).
Якщо хтось запитає, а в чому, власне, подвиг солдата, то канадці дадуть відповідь, що подвиг у тому, що це був військовий, який виконував обов'язок пам'яті перед загиблими у війнах – тим, що стояв біля Меморіалу, і він був убитий терористом саме за те, що він канадський солдат, вірний країні. Всі сприймають це як удар по Канаді, її цінностям і способу життя. Вираз "наші цінності" не сходить з екранів.
Так, Україна – країна значно більша, ніж Канада, за кількістю жителів. У Канаді їх всього 35 млн. І в нас, в Україні, постійно хтось помирає, у тому числі і при виконанні службового обов'язку, і війн скільки було зовсім недавно – хіба всіх так, з помпою, поховаєш? Тисячі наших бідних хлопців, які загинули в тій же Чечні. Ось якщо Україна стане колись такою ж безпечною та благополучною країною, як Канада, тоді також смерть однієї людини буде оточена загальною увагою.
Я все це розумію, але дивлячись на похорон молодого солдата, таки хочу, щоб і ми ось так до своїх ставилися. Щоб любили ближнього як самого себе. Щоб життя – некопійка.
Брати участь разом із США у бомбардуваннях ІДІЛ було зовсім необов'язково, і Канада у 2003 році під керуванням Жана Кретьєна відмовилася воювати в Іраку, чим уберегла себе в останнє десятиліття від багатьох бід. Зараз, під керівництвом Стівена Харпера, вона йде у фарватері американської політики. Як у ситуації з Іраком, так і з Україною. Дуже багато агресії, невластивої раніше цій країні. Але це інша тема.
Я зараз – про цінність людського життя. І тут я канадцям по-доброму заздрю. І показую до чого в Україні повинні прагнути. У західному світі багато згубних, страшних і я сказала б непробачних пороків. З ними треба нещадно боротися.
Але є щось, що нам варто запозичити.
ЩЕ ДУМКА
Стрільба в Оттаві: бойові парламентські слухання
Напевно, саме Оттава є найспокійнішою столицею зі всіх столиць країн «Великої сімки». Настільки спокійною, що на вході до парламенту хоч і стоять охоронці, але немає не те що рентгена-сканера, а й навіть рамок металодетекторів. Вважається, що будь-який громадянин має право увійти відвідати свій парламент. Провідати парламент вирішили цього разу терористи, які на кілька годин занурили центр Оттави в хаос. Все що можна було закрити - закрили, стягнули спецпідрозділи та техніку, підняли в повітря гелікоптери (читайте далі)
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
Батьки оттавського терориста вибачилися за “біль, страх і хаос”
Батько і мати Мішеля Зехаф-Бібю, який у середу застрелив вартового біля меморіалу слави в Оттаві, і стріляв у парламенті країни, вибачилися за те, що скоїв їхній син. Мати, Сюзан Бібю, яка обіймає посаду заступника голови в імміграційному управлінні в Оттаві, сказала, що вона написала текст від свогоімені та від імені батька Мішеля - Булгазіма Зіхафа, власника кафе в передмісті Монреаля. Текст було надіслано в агентство Ассошіейтед Прес (читайте далі)