Як помирають лікарі
Лікар медицини з Південної Каліфорнії розповів, чому багато лікарів носять кулони з написом "Не відкачувати", щоб їм не робили непрямий масаж серця у разі клінічної смерті. А також чому вони вважають за краще вмирати від раку будинку.
Доктор медицини з Південної Каліфорнії розповів, чому багато лікарів носять кулони з написом "Не відкачувати", щоб їм не робили непрямий масаж серця у разі клінічної смерті. А також чому вони вважають за краще вмирати від раку будинку.
Блогер natashav публікує статтю Кена Мюррея, доктора медицини, клінічного доцента сімейної медицини в університеті Південної Каліфорнії, який відкриває деякі лікарські таємниці:
Цю тему рідко обговорюють, але лікарі також вмирають. І вони вмирають не так, як інші люди. Вражає не те, як багато лікарі лікуються перед смертю в порівнянні з іншими американцями, а те, наскільки рідко вони звертаються до лікарів, коли справа добігає кінця. Лікарі борються зі смертю, коли йдеться про їхніх пацієнтів, при цьому вони мають дуже спокійне ставлення до власної смерті. Вони точно знають, що станеться. Вони знають, які варіанти у них є. Вони можуть дозволити собі будь-який вид лікування. Але вони йдуть тихо.
Звичайно, лікарі не хочуть помирати. Вони хочуть жити. У той же час вони знають достатньо про сучасну медицину, щоб розуміти межі можливостей науки. Вони так само знають достатньо про смерть, щоб розуміти, що найбільше бояться всі люди — смерть у муках і смерть на самоті. Вони говорять про це зі своїми сім'ями. Лікарі хочуть бути впевнені, що коли прийде їхня година, ніхто не героїчно рятуватиме їх від смерті, ламаючи ребра в спроби оживити їх непрямим масажем серця (а це саме те, що відбувається, коли це роблять правильно).
Практично всі медпрацівникихоча б раз були свідками “марного лікування”, коли не було жодної ймовірності, що смертельно хворому пацієнтові стане краще від лікування останніми досягненнями медицини. Пацієнту заперечують живіт, натикають на нього трубок, підключать до апаратів і отруять ліками. Саме те відбувається у реанімації і коштує десятки тисяч доларів на добу. За ці гроші люди купують страждання, яких ми не завдамо навіть терористам. Я збився з рахунку скільки разів мої колеги говорили мені приблизно таке: "Пообіцяй мені, що якщо ти побачиш мене в такому стані, ти вб'єш мене". Вони кажуть це цілком серйозно. Деякі медики носять кулони з написом "Не відкачувати", щоб лікарі не робили їм непрямий масаж серця. Я навіть бачив одну людину, яка зробила собі таке татуювання.
Лікувати людей, завдаючи їм страждань, болісно. Лікарів навчають збирати інформацію, не показуючи своїх почуттів, але між собою вони говорять те, що переживають. "Як люди можуть так катувати своїх рідних?", - Питання, яке переслідує багатьох лікарів. Я підозрюю, що вимушене заподіяння страждань пацієнтам за бажанням сімей — одна з причин вищого відсотка алкоголізму та депресії серед медпрацівників порівняно з іншими професіями. Для мене особисто це була одна з причин, через яку останні десять років я не практикую в стаціонарі.
Що трапилося? Чому лікарі прописують лікування, яке б вони ніколи не прописали самі собі? Відповідь, проста чи не дуже — пацієнти, лікарі та система медицини загалом.
Щоб краще уявити, яку роль грають самі пацієнти, уявіть собі таку ситуацію. Людина знепритомніла, і її привезли швидкою до лікарні. Ніхто не передбачав такого сценарію, тому заздалегідь не було обумовлено, що робити в такому випадку. Це дужепоширена ситуація. Родичі налякані, вражені і плутаються в безлічі різноманітних варіантів лікування. Голова йде обертом. Коли лікарі запитують “Чи хотіли б ви, щоб ми “зробили все”?”, — рідні кажуть “так”. І починається пекло. Іноді сім'я насправді хоче “зробити все!”, але найчастіше вони просто хочуть, щоб було зроблено все у розумних межах. Проблема полягає в тому, що люди часто не знають що розумно, а що ні. Ті, що заплуталися і сумують, можуть і не спитати або не почути, що говорить лікар. А лікарі, яким було наказано "зробити все", робитимуть усе, розумно це чи ні.
Такі ситуації трапляються тишком і поруч. Ситуація ще більше посилюється тим, що люди мають нереалістичні очікування про те, що можуть зробити лікарі. Багато хто думає, що штучний масаж серця — надійний спосіб реанімації, хоча більшість людей все одно вмирають або ж виживають глибокими інвалідами. Я прийняв сотні пацієнтів, яких до мене привозили до лікарні після реанімації штучним масажем серця. Лише один із них, здоровий чоловік із здоровим серцем, вийшов із лікарні своїми ногами. Якщо пацієнт серйозно хворий, старий, у нього смертельна хвороба, ймовірності хорошого результату реанімації майже не існує, при цьому ймовірність страждань майже 100%. Нестача знань та нереалістичні очікування призводять до поганих рішень щодо лікування.
Звичайно ж, не тільки пацієнти винні в ситуації, що склалася. Лікарі роблять марне лікування можливим. Проблема полягає в тому, що навіть лікарі, які ненавидять марне лікування, змушені задовольняти бажання пацієнтів та їхніх родичів. Уявіть знову травмапункт у лікарні. Родичі плачуть і б'ються в істериці. Вони вперше бачать лікаря. Він повний незнайомець. За таких умоввкрай складно налагодити довірчі стосунки між лікарем та рідними пацієнта. Люди схильні запідозрити лікаря у небажанні возитися зі складним випадком, економії грошей чи свого часу, особливо якщо лікар не радить продовжувати реанімацію.
Чи потрібно мені бути наполегливішим, переконуючи родичів не лікувати смертельних хворих пацієнтів? Деякі з випадків, коли я відмовився лікувати пацієнта та передав їх іншим лікарям, досі переслідують мене. Одна з моїх улюблених пацієнток була юристом із знаменитого політичного клану. У неї була важка форма діабету та жахливий кровообіг. У неї на нозі з'явилася хвороблива рана. Я намагався зробити все, щоб уникнути госпіталізації та операції, розуміючи, наскільки небезпечні лікарні та хірургічне втручання для такої пацієнтки. Вона все ж таки пішла до іншого лікаря, якого я не знав. Той лікар майже не знав історію хвороби цієї жінки, тому він вирішив прооперувати її — шунтувати тробозні судини на обох ногах. Операція не допомогла відновити кровотік, а післяопераційні рани не гоїлися. На ступнях пішла гангрена, і жінці ампутували обидві ноги. Через два тижні вона померла у знаменитій лікарні, де її полікували.
Було б надто зайве вказати пальцем на пацієнтів та лікарів, коли часто і лікарі, і пацієнти стають жертвами системи, яка заохочує надмірне лікування. У деяких сумних випадках лікарі просто отримують плату за кожну процедуру, яку вони роблять, тому вони роблять все, що можна, незважаючи на те, що це допоможе пацієнтові або нашкодить, просто з метою заробити побільше. Набагато частіше все ж таки, лікарі бояться, що сім'я пацієнта їх судитиме, тому вони роблять усе, що просить сім'я, не висловлюючи своєї думки рідним пацієнта, щоб не було жодних проблем.
Навіть якщолюдина заздалегідь підготувалася і підписала потрібні папери, де висловила свої переваги про лікування перед смертю, система все одно може зжерти пацієнта. Одного з моїх пацієнтів звали Джек. Джеку було 78 років, він хворів багато років і пережив 15 серйозних операцій. Після всіх переспівань Джек абсолютно впевнено попередив мене, що ніколи за жодних обставин він не хоче опинитися на апаратах штучного дихання. І ось, якось у суботу, у Джека трапився інсульт. Його доправили до лікарні у непритомному стані. Дружини Джека не було з ним. Лікарі зробили все можливе, щоб його відкачати, та перевели до реанімації, де підключили до апарату штучного дихання. Джек боявся цього найбільше у житті! Коли я дістався до лікарні, я обговорив побажання Джека з персоналом та його дружиною. На підставі моїх документів, складених за участю Джека, я зміг відключити його від апаратури, яка підтримує життя. Потім я сів і сидів з ним. За дві години він помер.
Незважаючи на те, що Джек склав усі потрібні документи, він помер не так, як хотів. Система втрутилася. Більше того, як я дізнався пізніше, одна з медсестер наклепувала на мене за те, що я відключив Джека від апаратів, а отже, вчинив вбивство. Т.к. Джек заздалегідь прописав свої побажання, мені нічого не було. Але все ж таки загроза поліцейського розслідування вселяє жах у будь-якого лікаря. Мені було б легше залишити Джека в лікарні на апаратурі, що було явно проти його бажання, продовжуючи його життя та страждання ще на кілька тижнів. Я б навіть заробив більше грошей, а страхова компанія Медікер отримала б рахунок на додаткові $500,000. Не дивно, що лікарі схильні перелікувати.
Але себе лікарі все ж таки не переліковують. Вони щодня бачать наслідки надмірного лікування.Майже кожна людина може знайти спосіб мирно померти вдома. У нас є багато можливостей полегшити біль. Хоспісний догляд допомагає смертельно хворим коханням провести останні дні життя комфортно і гідно, замість страждати від марного лікування. Вражає, що люди, яких доглядає хоспіс, живуть довше, ніж люди з такими ж хворобами, яких лікують у лікарні. Я був приємно вражений, коли почув радіо, що відомий журналіст Том Вікер “помер мирно будинок в оточенні сім'ї”. Такі випадки, дякувати Богу, трапляються все частіше.
Кілька років тому у мого старшого двоюрідного брата Торча (torch — ліхтар, пальник; Торч народився вдома при світлі пальника) трапилася судома. Як виявилося згодом, у нього був рак легенів із метастазами у мозок. Я домовився з різними лікарями, і ми дізналися, що при агресивному лікуванні його стану, що означає три-п'ять візитів до лікарні хіміотерапії, він проживе близько чотирьох місяців. Торч вирішив не лікуватися, переїхав жити до мене і лише приймав пігулки від набухання мозку.
Наступні вісім місяців ми жили на втіху, як у дитинстві. Вперше у житті з'їздили до Діснейленду. Сиділи вдома, дивилися спортивні передачі та їли те, що я готував. Торч навіть погладшав на домашніх харчах, а не лікарняній їжі. Його не мучили болі, а настрій був бойовим. Якось він не прокинувся. Три дні він спав, як у комі, а потім помер. Вартість медичного догляду протягом восьми місяців – близько 20 доларів. Вартість таблеток, що він приймав.
Торч не був лікарем, але знав, що хотів жити, а не існувати. Чи не всі ми хочемо цього? Якщо і існує супер-пупер догляд за вмираючими, це гідна смерть. Щодо мене особисто, то мій лікар сповіщений про мої побажання. Ніякогогероїзму. Я тихо піду вночі. Як мій наставник Чарлі. Як мій двоюрідний брат Торч. Як мої колеги лікарі.