Казка про сніговика
На подвір'ї одного будинку жив-був сніговик. Хлопці зліпили його наприкінці зими, нарядили його в гарне відро, приробили яскраву морквину замість носа, а в руки дали справжню мітлу.
Щодня з ранку до вечора діти юрмилися біля сніговика: водили хороводи, поправляли йому боки, якщо вони ламалися, закренпляли цебра. А Сніговик дивився на них і тихо радів, що має стільки друзів.
Але одного разу ввечері, коли діти пішли додому, до Сніговика на мітлу прилетіла Сорока і каже: - Ти що ж, не знаєш, що скоро весна? Розтанеш ти, залишиться від тебе одне відро!
Ох, як засмутився сніговик! Адже він і не чекав нічого поганого. Ось він почав думати і гадати, як би простояти довше, адже він хотів, щоб діти гралися з ним і були щасливі. Раптом згадав, що колись він познайомився із чарівною сніжинкою, яка знає самого Діда Мороза. Сніговик почав потихеньку качати мітлою, щоб сніжинка до нього прилетіла. І зовсім скоро сніжинка побачила Сніговика, сіла на ніс-морквину і запитала:
- Чому ти такий сумний? - Знаєш, сніжинко, мені тут сорока сказала, що скоро прийде весна, і я розтану. А мені хотілося б постояти довше, а то діти засмутяться, втративши такого друга. — Не хвилюйся, Сніговику! Я покличу своїх подружок - сніжинок, вони покружляють навколо тебе і обліплять твої боки, ти станеш міцнішим, товстішим і простоїш до весни. А коли стане зовсім тепло, ти перетворишся на струмок. І твої друзі - дітлахи з радістю будуть пускати кораблики і говорити: - От якби не наш сніговик, то не було б у нас струмок!
Сніговик заспокоївся, посміхнувся і перестав боятися весни.