Книга Абакумов Віктор Семенович
Володимир Іванович Левченко
Абакумов Віктор Семенович. Помічник Маршала Радянського Союзу Берії Лаврентія Павловича
З приводу особи Віктора Семеновича Абакумова і досі не вщухають запеклі суперечки. Одні стверджують, що це була чудова людина, яка очолювала у роки війни легендарний департамент СМЕРШ («Смерть шпигунам!»). Інші доводять, що Абакумов був затятим противником Сталіна та Берії.
Абакумов народився Москві 1908 року. До 1921 року навчався у міському училищі. Наприкінці 1921 року, ще хлопчиськом, пішов добровольцем у РСЧА, де служив у Московській бригаді частин особливого призначення (ЧОН). Період перебування в ЧОН зробив з нього чесного і непохитного борця за світлі соціалістичні ідеали, готового на будь-які жертви заради урочистості комунізму.
Після демобілізації «незламний борець за світлі соціалістичні ідеали» влаштувався пакувальником і незабаром вступив до партії. Розрахунок був вірним - з цього моменту його кар'єра пішла вгору. «У 1932 році, – продовжив Абакумов у своїй автобіографії, – Московським комітетом ВКП(б) я був мобілізований і посланий на роботу до органів НКВС. Працюючи в органах НКВС, я постійно був на низовій роботі». Чому ж рослого здібного хлопця використовували лише як «топтун»? Справа в тому, що Абакумова відрізняла одна згубна пристрасть - він не пропускав жодної спідниці. У 1934 році його навіть упіймали на тому, що він використав для зустрічей з жінками конспіративні квартири. Саме в цей час у його особистій справі з'явився запис: «до оперативної роботи має потяг. Поривчастий. Швидко робить висновки, часом необґрунтовані. Іноді мало обмірковує наслідки. У слідчих справах не брав участі. Дисциплінований. Потрібно керівництво виховногохарактеру». А де в ті роки здійснювався грандіозний експеримент із виховання нової людини? У Головному управлінні виправно-трудових таборів, тобто у ГУЛАГу. Туди Абакумова і перевели, але, звичайно, як наглядач, а не в'язень.
Спочатку контррозвідку передбачалося назвати СМЕРНЕШ (від поширеного у роки війни гасла «Смерть німецьким шпигунам!»), але Сталін заперечив: «Чому ми маємо на увазі лише німецьких шпигунів? Хіба розвідувальні служби інших країн не діють проти нашої країни? Є пропозиція назвати контррозвідку «Смерть шпигунам!», тобто «СМЕРШ».
Втім, є й інша цифра, що ілюструє роботу СМЕРШ – за три роки за участю перевербованих німецьких агентів було проведено понад 250 радіоігор, у ході яких радянські контррозвідники успішно водили Абвер за ніс. Це дійсно так. Але, як відомо, у ході радіогри противнику, щоб він повірив, повідомляють не лише хибну, а й правдиву інформацію. А хто в роки війни міг безкарно надсилати німцям реальні дані про операції Червоної армії? Тільки одна людина, яка була безпосереднім начальником Абакумова, – Сталін. Для всіх інших, включаючи самого Абакумова, це означало б неминучий розстріл. Тож хтось насправді керував контррозвідкою СМЕРШ, це ще питання.
Так Абакумов був призначений міністром МДБ і з ентузіазмом продовжив роботу з очищення армії та оборонної промисловості від ворожої агентури.
Якось Василь Сталін поскаржився батькові на погану якість літаків. Сталін доручив перевірку Абакумову. Абакумов створив справу та посадив наркома авіаційної промисловості Олексія Шахуріна, головного маршала авіації Олександра Новікова, офіцерів штабу ВПС. На розстріл був засуджений маршал авіації Худяков. Слідом за нимипо етапу пішли керівники військово-морського флоту, зокрема адмірали Алафузов, Степанов і Галлер.
Абакумов сподобався вождеві і тим, як уміло впорався з фільтрацією колишніх військовополонених. Наприкінці війни Смерш займався солдатами Червоної армії, які потрапили в німецький полон, і радянськими громадянами, які опинилися біля Німеччини зі своєї волі чи з примусу. Майже всі вони (а йдеться про мільйони) пройшли через фільтраційні табори.
Колишній перший заступник голови КДБ СРСР Філіп Бобков згадував, що в міністерстві Абакумова спочатку зустріли добре: людина свою, починала з рядових посад. Казали: він настільки близький до Сталіна, що навіть гімнастерки шиє з того самого матеріалу. Міністр міг несподівано зазирнути до пересічного оперативника, подивитися, як той веде справу, перевірити, наскільки акуратно підшиті папери. Віктор Семенович багатьом здавався свійським хлопцем. Любив увечері пройтися вулицею Горького пішки, з усіма люб'язно вітався і наказував ад'ютантам роздавати старим по сто карбованців. Вони хрестились і дякували.
Ідея проводити масові зачистки в плановому порядку за родами військ була, звичайно, чудовою, але Абакумов цим не обмежився. Він почав верстати справи за територіальним принципом. Першою була так звана ленінградська справа, в ході якої пустили у витрату секретаря ЦК Кузнєцова, заступника голови Радміну СРСР Вознесенського, голови Радміну РРФСР Родіонова, першого секретаря Ленінградського обкому партії Попкова. Попереду був непочатий край роботи в столицях союзних республік («справа грузинських націоналістів» вже наближалася до завершення), але Абакумов не зупинявся на досягнутому, а водночас збирав компромат на всіх відомих осіб.
Абакумов віддано виконував усі вказівкиСталіна, і до певного часу вождя це влаштовувало. Чому ж Сталін таки з ним розлучився?
Взагалі, Віктор Семенович, як і всі його попередники на Луб'янці, заздалегідь міг вважати себе приреченим, бо рано чи пізно Сталін вирішував, що йому потрібна нова людина. Він не любив, коли керівники держбезпеки засиджувалися. Вважав, що вони втрачають хватку, запопадливість, заспокоюються. Побоювався, що господарі Луб'янки обростають зв'язками, стають надто впливовими. Настав момент, коли Сталін почав шукати заміну і Абакумову.
Проти Абакумова використали лист старшого слідчого слідчої частини з особливо важливих справ підполковника Михайла Рюміна. Підполковник написав у ЦК, що Абакумов та його люди не розслідують діяльність ворожої агентури, приховують від Сталіна власні промахи, що Абакумов збагатився за рахунок трофейного майна та витратив великі державні кошти на обладнання собі нової квартири в будинку N11 на Ковпачному провулку. Звідси виселили шістнадцять сімей, аби міністр міг розміститись із комфортом.
Звісно, донос Рюміна не був особистою ініціативою слідчого. Такий самий лист був використаний свого часу, щоб зняти з посади наркома Миколу Єжова. Це традиційна сталінська способу. Рюмін писав свою заяву прямо в кабінеті заввідділом партійних, профспілкових та комсомольських кадрів ЦК Семена Ігнатьєва, який стане наступником Абакумова на посаді міністра.
Заарештували і його дружину Антоніну Миколаївну, яка працювала у відділі військово-морської розвідки МДБ, і з двомісячним сином посадили до Стрітенської в'язниці МДБ.
Абакумова звинуватили у роботі на іноземні розвідки. У тому, що він погано розслідував «ленінградську справу», бо дружив із секретарем ЦК Кузнєцовим. І навіть у тому, що він сколотив уміністерстві злочинну групу з єврейських націоналістів. Зрозуміло, що колишній міністр МДБ зовсім не розумів, про яку змову йдеться. На цій підставі комісія ЦК, до складу якої входив його колишній шеф Берія, зробила висновок: «Абакумов під час допиту намагався знову обдурити партію, не виявив розуміння скоєних ним злочинів і не виявив жодних ознак готовності покаятися у скоєних ним злочинах».
За вказівкою Сталіна Абакумова били. Доручили це офіцерам, яким обіцяли путівки до будинку відпочинку, грошової допомоги та позачергового присвоєння військових звань. Його закували у кайдани. Тримали в карцері-холодильнику, давали шматок хліба та два кухлі води на день. І швидко перетворили на повного інваліда. Колишній міністр ледве стояв на ногах, не міг ходити. Але тримався завзято, не визнавав себе винним, бо пережив і Сталіна, і Берію, і Рюміна, та інших чекістів. Тих заарештували згодом, а розстріляли раніше.
Після смерті Сталіна обвинувальний висновок у справі Абакумова підкоригували, викривши Віктора Семеновича у фальсифікації «справи грузинських націоналістів» та «авіаційної справи».
Безглуздо, звісно, було звинувачувати Абакумова у цьому, що він – співучасник злочинної змовницької групи Берії. Абакумов Берію не любив і боявся. Але він вірно і віддано служив йому, Сталіну та державі, заради цього чинив злочини і прирікав на смерть невинних. Цього не хотіли говорити півстоліття тому, а багато хто не бажає визнавати й сьогодні.
Під час його процесу говорити про масові репресії взагалі ще ніхто не наважувався. Його визнали винним у зраді батьківщини, шкідництві, вчиненні терактів, участі в контрреволюційній організації.
У процесі своєї діяльності Абакумов став на шлях авантюр та політичних провокацій, фабрикувавсправи на невинних людей, потім заарештовував їх і, застосовуючи заборонені законом злочинні методи слідства, домагався вигаданих свідчень із визнанням вини у тяжких державних злочинах. Таким шляхом Абакумов сфабрикував так звану «Ленінградську справу», за якою було необґрунтовано заарештовано низку радянських громадян. За допущені порушення законності Абакумов було усунуто з посади й у 1951 р. заарештовано. За вироком Військової колегії Верховного суду СРСР розстріляно 19.12.1954 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР позбавлено всіх нагород та звань.