Конвенція МОП № 24 Про страхування через хворобу трудящих промислових та торгових підприємств та
Стаття 1
Кожний член Міжнародної організації праці, який ратифікує цю Конвенцію, зобов'язується запровадити систему обов'язкового страхування через хворобу, яка встановлює умови принаймні рівні умовам, передбаченим цією Конвенцією.
Стаття 2
1. Система обов'язкового страхування через хворобу поширюється на працівників фізичної та нефізичної праці, включаючи учнів, зайнятих у промислових і торгових підприємствах, а також на працівників, які працюють вдома, та на домашню прислугу.
2. Однак будь-який член Організації може передбачити у своєму національному законодавстві такі винятки, які він вважає за необхідне, стосовно:
a) тимчасової роботи, що триває менше періоду, встановленого національним законодавством, непостійної роботи, що не стосується діяльності підприємця, випадкової роботи та побічної роботи;
b) працівників, заробітна плата або дохід яких перевищує суму, встановлену національним законодавством;
c) працівників, які не отримують грошової винагороди;
d) працівників, які працюють вдома, умови праці яких відрізняються від умов праці звичайних працівників за наймом;
e) трудящих, молодших або старших за певний вік, що встановлюються національним законодавством;
f) членів сім'ї підприємця.
3. Крім того, можуть бути виключені зі сфери застосування системи обов'язкового страхування через хворобу особи, які в силу будь-яких положень законодавства або особливої системи мають право у разі хвороби на пільги, принаймні рівні тим, що передбачені цієюКонвенція.
4. Ця Конвенція не поширюється на моряків та морських рибалок, щодо яких страхування через хворобу може бути передбачене за рішенням однієї з наступних сесій Конференції.
Стаття 3
1. Застрахована особа, яка стала непрацездатною через свій ненормальний фізичний або розумовий стан, має право на грошову допомогу протягом принаймні перших двадцяти шести тижнів непрацездатності, рахуючи з першого дня, за який виплачується допомога.
2. Виплата цієї допомоги може бути обумовлена наявністю у застрахованої особи стажу, що дає право на допомогу, та періодом очікування, що не перевищує трьох днів.
3. У виплаті грошової допомоги може бути відмовлено у таких випадках:
a) коли стосовно цього захворювання застрахована особа отримує з іншого джерела компенсацію, на яку вона за законом має право; допомога утримується повністю або частково залежно від того, чи є така компенсація рівною сумі допомоги, передбаченої цією статтею, чи меншою від цієї суми;
b) якщо непрацездатність застрахованої особи не веде до будь-якої втрати звичайної винагороди за її працю або ця особа утримується за рахунок страхових чи громадських коштів; однак, якщо застрахована особа, хоча вона особисто і утримується за рахунок таких коштів, має утриманців, грошова допомога утримується лише частково;
c) якщо застрахована особа під час своєї хвороби відмовляється без ґрунтовної причини дотримуватись приписів лікаря або інструкції щодо поведінки застрахованих осіб під час хвороби, або навмисне та без дозволу ухиляється від контролю установи зі страхування.
4. Грошова допомога може скорочуватися або у виплаті її може бутивідмовлено, якщо хвороба є результатом навмисного проступку застрахованої особи.
Стаття 4
1. Застрахована особа має право з початку захворювання та принаймні до закінчення періоду, встановленого для видачі допомоги через хворобу, на безкоштовне медичне обслуговування дипломованим медичним працівником та на отримання достатньої кількості належних ліків та лікувальних засобів.
2. Однак від застрахованої особи може бути потрібна сплата такої частини вартості медичного обслуговування, яка може бути встановлена національним законодавством.
3. Медичне обслуговування може не надаватися, якщо застрахована особа без ґрунтовної причини відмовляється виконувати приписи лікаря або інструкції щодо поведінки застрахованих осіб під час хвороби або нехтує використанням можливостей, що надаються установою зі страхування.
Стаття 5
Національне законодавство може дозволяти або наказувати надання медичного обслуговування членам сім'ї застрахованої особи, які проживають разом з нею та перебувають на її утриманні, та визначає умови надання такого обслуговування.
Стаття 6
1. Страхування через хворобу здійснюється автономними установами, які перебувають під адміністративним та фінансовим контролем компетентного державного органу і не мають на меті отримання прибутку. Установи, засновані на приватній ініціативі, мають бути спеціально визнані компетентним державним органом.
2. Застраховані особи беруть участь в управлінні автономними установами із страхування на умовах, що визначаються національним законодавством.
3. Однак страхування через хворобу може здійснюватися безпосередньо державоютих випадках, коли воно стає важким або неможливим або недоцільним через національні умови і, зокрема, через недостатній розвиток організацій підприємців і трудящих.
Стаття 7
1. Застраховані особи та їхні підприємці беруть участь у створенні фінансових ресурсів системи страхування через хворобу.
2. Питання фінансових внесків компетентного державного органу вирішується національним законодавством.
Стаття 8
Ця Конвенція ні в чому не торкається зобов'язань, що випливають із Конвенції про працю жінок до і після пологів, прийнятої Конференцією Міжнародної Організації Праці на її першій сесії.
Стаття 9
Застрахованій особі надається право апелювати у разі спору щодо її права на допомогу.
Стаття 10
1. Держави, території яких включають великі і вельми малонаселені райони, можуть не застосовувати цю Конвенцію в районах, де через невелику щільність і сильну розпорошеність населення, а також недостатність засобів сполучення та зв'язку організація страхування через хворобу відповідно до цієї Конвенції є неможливою.
2. Держави, які передбачають скористатися винятком, передбаченим цією статтею, повідомляють про свій намір одночасно з направленням свого офіційного документа про ратифікацію Генеральному директорові Міжнародного бюро праці. Вони повідомляють Міжнародне бюро праці про те, до яких районів вони застосовують цей виняток і з яких причин.
3. У Європі лише Фінляндії надається право скористатися винятком, передбаченим цією статтею.
Стаття 11
Офіційні документи про ратифікацію цієї Конвенції відповідно доположеннями Статуту Міжнародної організації праці надсилаються Генеральному директорові Міжнародного бюро праці для реєстрації.
Стаття 12
1. Ця Конвенція набирає чинності через дев'яносто днів після того, як документи про ратифікацію двох Членів Організації зареєстровані Генеральним Директором.
2. Вона пов'язує лише тих Членів Міжнародної Організації Праці, чиї документи про ратифікацію зареєстровані у Міжнародному Бюро Праці.
3. Згодом ця Конвенція набуває чинності щодо кожного Члена Організації через дев'яносто днів після дати реєстрації його документа про ратифікацію в Міжнародному Бюро Праці.
Стаття 1З
Як тільки в Міжнародному Бюро Праці зареєстровані документи про ратифікацію двох членів Міжнародної організації праці, Генеральний директор Міжнародного бюро праці сповіщає про це всіх членів Міжнародної організації праці. Він також повідомляє їх про реєстрацію всіх документів про ратифікацію, отриманих згодом від інших членів Організації.
Стаття 14
Стаття 15
Кожний член Міжнародної організації праці, який ратифікує цю Конвенцію, зобов'язується застосовувати її до своїх колоній, володінь і протекторатів відповідно до положень статті 35 Статуту Міжнародної організації праці.
Стаття 16
Будь-який член Організації, який ратифікував цю Конвенцію, може після закінчення десятирічного періоду з моменту, коли вона початково набула чинності, денонсувати її актом про денонсацію, надісланим Генеральному директорові Міжнародного бюро праці для реєстрації. Денонсація набирає чинності через рік після дати реєстрації акта про денонсацію у Міжнародному Бюро Праці.
Стаття 17
Кожен раз, колиАдміністративна Рада Міжнародного бюро праці вважає це за необхідне, вона подає Генеральній конференції доповідь про застосування цієї Конвенції і вирішує, чи слід включати до порядку денного Конференції питання про її повний або частковий перегляд.
Стаття 18
Французька та англійська тексти цієї Конвенції мають однакову силу.
Конвенції та рекомендації, прийняті Міжнародною конференцією праці. 1919 – 1956. Т. I. Женева. Міжнародне бюро праці 1991.