Літопис парафії
У 1932 році за відмову батька сімейства вступити до колгоспу Миронових заслали на Синявинські болота. Там від голоду та хвороб померли Олександра — молодша сестра Івана та три його брати: Василь, Петро та Микола, — а мама захворіла на туберкульоз, від якого вже не оговталася. З усіх дітей вижили лише Іван та Анастасія (нині покійна).
Вчитися Іоанн почав лише дев'ять років. Початкову школу закінчив у селищі Мідне, куди сім'ю перевели у 1936 році, а подальшу освіту здобув у НовоПавловській середній школі.
При відступі німців 17-річний Іван пішов воювати. Служив артилеристом, був нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня та медаллю «За перемогу над Німеччиною».
Після смерті батька старець Серафим Вирицький благословив юнака вступати до духовної семінарії. "Ти хорошим студентом будеш", - сказав старець. У Ленінградській Духовній семінарії, до якої він вступив у 1948 році, о.Іоанн навчався разом з майбутнім патріархом Олексієм II (той навчався на курс вище), а в Ленінградській Духовній академії його товаришом по навчанню був майбутній митрополит Іоанн (Сничов). Священиків у ті роки катастрофічно не вистачало, тому митрополит Григорій (Чуков) посилав вихованців духовних шкіл здійснювати Божественну літургію у вдовствуючі храми, і нерідко студенти Сничів і Миронов виїжджали в селище Суйда Гатчинського району, де майбутній архієрей служитив. Під час навчання Іоанн Миронов відвідав одеського старця Кукшу (Величко), який пропонував йому обрати чернечу дорогу, але юнак не захотів, і тоді старець пророчо передбачив, що доведеться отцю Івану поневірятися по парафіях.
Перше призначення новостворений ієрей отримав у парафію села Борисове. Потім молодого священика перевели доЧудово, а потім — до Старої України. У Чудові народилася перша дочка батюшки — Ольга, у Старій україні — Серафима, а в Петрозаводську — син Олександр, який згодом пішов стопами отця і нині служить настоятелем у храмі святої рівноапостольної Ольги при залізничній лікарні в Санкт-Петербурзі.
У 1964 році о.Іоан Миронов був удостоєний звання протоієрея.
Усього отець Іоанн змінив 15 парафій: служив у селі Бор, у Петрозаводську, у Соміно, у Різдво, у Гатчині, у Тихвіні, у Сіверському, у Тосно, у Муріно… І відбувалися такі переміщення зовсім не з його волі. Наприклад, з Новгорода батюшка був висланий о 24-й годині — за те, що в проповіді процитував 9¬ю пісню покаянного канону: «Бога людиною неможливо бачити, на Нього ж не сміють чини ангельстії дивитися». І це він сказав у той час, коли атеїсти кричали про новий «доказ» небуття Божого: «Людина літала в космос і ніякого Бога там не бачила».
Ієромонахи Мефодій і Кирило (Зінковські), його духовні чада з глибоким коханням і повагою пишуть про батюшку, дивуючись, що при всьому його багатоскорботному життєвому шляху о.Іоан зберігає дивовижне доброзичливість до всіх людей: «Я поганих людей у житті не зустрічав !» Мимоволі запитуючи: «Як же так?» — брати-ієромонахи бачили у відповідь осяяне ясною усмішкою обличчя отця Іоанна і переконувалися в парадоксальній правді його внутрішнього досвіду. Всупереч всім фактам біографії! Бо, як вони пишуть, «подяка Богу за все, що було, є і буде, що наповнює страждальне і велелюбне серце, переплавляє навіть повний скорбот життєвий досвід у запашний нектар життєлюбства та Христолюбства. Невипадково старець Микола Гур'янов, духовний отець батюшки, сказав якось про отця Іоанна, що він любить Життя, і Життя любить його».
Від імені настоятеля, кліру, Братства і Сестрицтво нашого приходу і всіх парафіян вітаємо отця Івана з таким значним ювілеєм і бажає йому якомога довше стояти біля престолу Божого, допомагаючи всім нам своїми молитвами. Здоров'я та порятунку!
З оповідань матінки Алли Сергієнко:
З батюшкою Іоанном Мироновим ми познайомилися в 1989 році, коли він служив у храмі вмц.Катерини в Муріно. У дні його чергувань збиралися тоді ще настільки численні духовні чада. Батюшка служив молебні, панахиди, приймав індивідуальну сповідь. Як правило, він сидів на стільці, на солеї, а ми по черзі підходили, ставали навколішки і розповідали про свої проблеми. Кожного батюшка пам'ятав, називав лагідним ім'ям, тішився з того, що ми "як бджілки злітаємось у дім Божий", щиро засмучувався про наші численні гріхи, покриваючи все своєю незвичайною любов'ю до людей.
А скільки за ці роки було радощів і нещасть у нашому житті, але ми завжди знали, що батюшка Іван молиться, і все зважиться з Божої волі. Отець Володимир у ті роки був вівтарником у тому ж храмі, допомагаючи служити батюшці Іоанну, набирався духовної мудрості та життєвого досвіду.
