Микола, боцман про море, про ринду, про кругосвітню та про професію боцмана, УКРАЇНА КРИМИНАЛЬНА
Микола Михайлович Козлов – старший боцман вітрильника «Сєдов». Цей чотирищогловий барк – найбільший у світі вітрильний навчальний корабель. Його спустили на воду 1921 року в Німеччині, після війни передали у власність СРСР, а після розпаду Союзу перегнали з Риги до Мурманська. Незадовго до цього Микола Козлов став членом команди «Сєдова».
У мене два старші брати стали моряками. Один, нині покійний, загинув у морі, ходив у торговому флоті, другий у рибному. І я, дивлячись на них… Я спочатку вступив до Гомельського університету на історичний факультет, а потім, не закінчивши першого курсу, пішов у море. Історія залишилася як хобі лише. Пішов на рибний флот, Ризьку базу тралового флоту. Потім перевівся до Балтійського загону навчальних судів, який був при цій базі, і в цьому Балтійському загоні, до якого входив і «Сєдов» свого часу, далі продовжував працювати. І так ланцюжок подій привів мене на «Сєдов».
Фото: Ацамаз Дзіваєв/PublicPost
Про професію боцмана
На вітрильного боцмана у нас ніде не вчать. Я навчався просто на боцмана у 1985 році, у Ризі, працюючи на промислових судах. На вітрильного боцмана вже методом практики, проб і помилок. Так само, як не вчать зараз на вітрильних моряків, хоч це професія своєрідна, відрізняється від моряків, які ходять на торговому флоті.
Боцман – це робота, яка потребує своєрідного характеру. Навіть із старих моряків не всі боцмани потягнуть. Треба бути жорстким по відношенню до всіх, навіть до друзів, жорстким по відношенню до роботи, але водночас дипломатичним із тими самими старими моряками. Якщо брати наш вітрильник - треба знати добре вітрильне озброєння, рангоут, такелаж, знати пристрій корабля,теоретично, а практично проповзти по всіх трюмах, коффердамах, по всіх танках, міждонних і баластових, знати, де яке розташування цих танків, що вони являють собою, де які проблеми виникають. Коли пройдеш не один ремонт на цьому кораблі, всі болячки його дізнаєшся, всі проблеми, тоді, мабуть, будеш боцманом.
Про команду
Молоді, на жаль, досить мало зараз приходить на флот, вітрильники, тим більше на наш вітрильник. Усе питання — у зарплаті. Ті, у яких десь романтика є, які прийшли, спробували ті залишаються. Якщо брати палубну команду, у нас 70 відсотків працюють уже понад десять років. Я працюю тут уже 24 рік.
Палубна команда у нас, по суті, постійна. У нас якщо змінюються, то одна-дві людини, і все. Ось зараз, скажімо, ремонт буде, на ремонт прийдуть нові моряки, бо старі мають піти у відпустку. Якщо звільниться якесь штатне місце після ремонту, то з цих моряків, які будуть на ремонті, хтось піде на це штатне місце, але піде найкращий, звісно.
Якщо він працює у мене, припустимо, в палубній команді, то я сам до нього придивлюся, потім зі старпомом і з капітаном вирішуємо, брати його чи не брати. Отак і підбирається команда. Деякі приходять, рейс відбули і йдуть. Комусь подобається ходити у торговому флоті, комусь у рибалок, комусь незвичні вітрила, не можуть освоїти. По різному. Але були два випадки, коли бізнесмени побули туристами, після цього зробили собі морські документи, і в них бізнес окремо, а море ходять як моряки і працюють.
Якщо вже курсанти зараз приходять, то вони знають, що їм необхідно, яке їхнє життя попереду чекає, що їм треба набрати плавценз, отримати хорошу рекомендацію, щоби десь піти на інші кораблі працювати. Не так, як ранішеприходили: ось я цю практику тут пройду, а потім на гітарі гратиму в «Полярних зорях». Зараз по-іншому підходять, практичніше. Романтика приходить потім — багато курсантів пройдуть тут практику, підуть, а через рік, через два зустрічаєш: «Микола Михайловичу, як хочеться на корабель прийти», — а можливості вже немає. Можливо, у цьому є романтика.
У 60-70-х судно довго стояло на відновлювальному ремонті в Кронштадті. Вирішувалося питання, залишити його чи порізати на голки. Сто капітанів далекого плавання та професорів морехідних училищ написали листа до ЦК партії про те, щоб його зберегти. Але поки що все це вирішувалося, судно, по суті, розбандарили. Не те що дзвін, фок-рею втратили десь у переходах із однієї стоянки на іншу.
У нас фок-рея нова, її на той час виготовили за зразком. І, звичайно, дзвін теж кудись зник. На кронштадтському заводі багато військових судів стояло, і якісь деталі звідти з військових судів, які списували, купували. Але дзвін не могли придбати і вирішили стягнути. Був такий старший боцман Якубович, він надивився дзвін із пожежної каланчі на морському заводі. Дзвон цей був церковний. Вибрали вони вихідний день та почали знімати дзвін.
Про капітана Митрофанова та цигарки
Петро Сергійович Митрофанов багато років був капітаном, завдяки його старанням судно це збережено. На початку 90-х він помер, його кремували і за заповітом порох передали на судно, щоб ми поховали його в Південному Бискай. Координати він сам вказав. Прах перебував у каюті, в урні, а ми тривалий час не могли вийти, не виходило у нас рейсами. А потім вийшли, йшов перехід до Середземки, проходили ми Бискай.
Про кругосвітню
Я вперше у навколосвітньому плаванні. Так усе доводилося своїми морями ходити.
Тут практично кожен захід своєрідний. Корабель скрізь викликав дуже великий інтерес, багато людей хотіли відвідати корабель. А мені взагалі кожен захід, буквально який не взяти, багато вражень приносить. Кожне місто своєрідне. Та ж Маніла, яка здається суєтним та брудним містом, проте цікава. Важко сказати, який краще. Найекзотичніше враження - це, звичайно, Таїті. По чистоті та порядку - це Нагасакі. Гонконг - величезний мегаполіс, стислий з усіх боків, гарний, особливо з моря, але дуже незвичний, надто цивілізований. Про решту важко сказати.
Я хотів би потрапити на острів Великодня та острів Святої Олени. Ось два острови, де я хотів би побути. Сподіватимуся, що в наступній світлі потрапимо. Мене цікавить цивілізація на острові Великодня. Тур Хейєрдал звідти таблички привіз зашифровані, які розшифрувати не можуть. На острів Святої Єлени сходити — могилу Бонапарта подивитися. І взагалі дуже багато цікавого на землі, однією навколосвітньою не відбудешся.
Про історію
Я збираю всі папери, пов'язані з кораблем, створив архів, у якому всі папери, які вже не потрібні в роботі. Я намагаюся їх розсортувати. Багато цікавих документів ще з радянських часів. Ті ж плани робіт, навчання на судні як раніше проводилися, так і зараз. Накази, прізвища, які там звучать, тих людей, котрі вже капітанами давно ходять, уже на пенсію пішли. Цікаво зі старими моряками посидіти, погортати, почитати, згадувати. Це архів, що залишиться на кораблі навіть після нас.
Змінилося багато. Я вам скажу, що якщо брати Балтійський загін навчальних судів, це був дуже хороший загін, де було п'ять промислових суден, одне навчально-транспортне, і спочатку під час організації цього загону двавітрильника - "Крузенштерн" і "Сєдов". А потім «Крузенштерн» перевели до Таллінна, а в Ризі залишився один «Сєдов».
Були дуже великі напрацювання з навчальної практики курсантів. А коли судно перевели до Мурманського університету, це якраз був розвал Союзу, розвал усіх усталених традицій, були суперечки та претензії з боку Латвії. Навчальну базу програми ніхто не передав, та й можливості забрати її не було. І університету довелося все відновлювати, починати все з нуля. Вони отримали корабель, а методик не було. І нова відрізняється від тієї, іноді, будемо так говорити, не на краще. Багато гарного втратили із розвалом Союзу.
Про фотографію
Раніше мене приваблювали краєвиди, морські краєвиди. А потім, за роки, переглядаєш старі фотографії — краєвиди, по суті, залишилися, а обличчя людей уже пішли. Тому я зараз більше цікавлюсь особами. Це не те, що портрети, а люди в роботі. Знімаю так, щоб не позували, щоби особи залишилися для історії. Ці фотографії теж залишаються в архіві.
Я коли на щогли йду, цифровик із собою беру теж — зняти якісь складні місця, які треба пояснити на словах, показати боцманам. Зараз це дуже зручно, не треба удвох нагору йти, нагору сходив один, контроль зробив, зняв, униз спустився — і все. Тож фотоапарат весь час із собою.
Про робочий день
З ранку я не люблю поспішати, тому встаю рівно з підйому або трохи раніше. Вранці до розлучення курсантів збираю на містки боцманів. Приходить капітан, старпом, вони ставлять завдання на день, пояснюють, що на нас чекає, я ставлю завдання по роботі для боцманів, кому на якій щоглі що робити потрібно, те саме — теслям і вітрильному майстру. Вирішуємо робочі питання - де вітрило зняти на ремонт, яку снасть поміняти.
Іпісля цього, як вирішили всі робочі питання, будуємо курсантів на малу приладку. Після прибирання починається робочий процес — або з роботи з вітрилами, з такелажем, або з фарбуванням судна, з наведенням порядку. Якщо не відволікають вітрильні аврали. А вітрильні аврали — це теж робочий процес, який такий, що вибиває з ритму, але необхідний. Якісь із обслуговуючим персоналом питання вирішуються. Як такого кінця робочого дня немає, весь світловий день це робочий день.
Нічні роботи у нас тільки аварійні можуть бути або вітрильний аврал, нічний. Ну і, звичайно, швартування, постановки на якорі, зняття з якоря. Але це все зрозуміло, це справа морська, тому ніяких протиріч, невдоволення не може бути. Трішки незручно прокидатися вночі, звичайно, але у нас наступного робочого дня графік не змінюється. Навіть якщо вночі ми піднялися, дві години відпрацювали, то вранці о 7-й годині підйом — і далі продовжуємо працювати. Ніхто через нічну роботу розпорядку дня міняти не буде, це пустощі.
«Втіха» — це перша в Україні вітрильна яхта із залізним корпусом. Вона була побудована у 1898 році, спочатку вона належала графу Олсуф'єву, потім якомусь купцю, я не пам'ятаю точно вже, десь у мене записано, а зараз її корпус стоїть на дачі у якогось бізнесмена, він нібито її реставрує. А у нас — щогли з цієї «Втіхи», дерев'яні флагштоки, які на щоглах — найвища частина. Скільки їм років — я не знаю, чи пам'ять наших друзів не зберегла цього.
На Світлівському заводі, коли ми на ремонті були, валявся старий, розбитий ял, четвірка, і з дозволу директора заводу я цей я забрав — буквально за годину до відходу судна звідти він мені дозволив. І я цей їв у світлі зараз з дозволу капітана на борту тримаю і відновлюю. Майже вже відновив, у лазареті він умене лежить, ну ще трохи там роботи є. Зараз великий перехід почнеться — і знову працюватиму з ним — усі обідні перерви з ялом і після роботи весь світловий день з ялом. Вийде вітрильний ял «Втіха». Із щоглою, з вітрилами. Вітрильний майстер мені пообіцяв пошити вітрила нормальні, щоб на ньому Невою, Ладогою ходити. Стародавніми каналами пройтися — є мрія така. Ну, не сидіти ж морякові вдома на березі, правильно?
Коли вже побув місяць-два на березі, хочеться назад на роботу, на корабель. Гриби позбирав — і на вітрильник назад, на роботу. Якщо будинок – це де ти більше проводиш часу, то корабель – це будинок. На берег приходимо просто відпочити, трохи озирнутися і назад піти на корабель.