Міраж. хімія душі

Вибач мені, але фініш неминучий.

Хочемо того, чи не хочемо.

Рішення вистраждане серцем, шкірою,

І ми його – не звернемо.

Усі стадії пройшли паперового листування,

Жодного дзвінка – тільки наші думки,

Які картину життя нам плели,

Поєднати нас так і не змогли.

Ми тоннами паперу не цвіркали,

Течія нас несла, однієї річки,

Вирувала пристрасть, і іноді річка була у спокої,

І думки блискавкою долетіти могли.

Ми віддалялися, знову прикипали,

Один до одного словом, «Хімією» душі.

І між рядків часом залишали,

Блюз, що не дограв до репризи, в тиші.

Ми корчилися від сміху у віртуалі,

Писали риму, плакали до сліз,

І нам жодного разу нудно не бувало,

Лише 10 тисяч повідомлень, не всерйоз.

Мене ти вивчав безглуздо.

Я бачила, що ти не просто так писав.

Твої усмішки я сприймала ніби сліпо,

Ти їх ковтав як істину, і діалог знову продовжував.

Фінал гри. Хто винен?!

Ми грали без правил честі.

Не відкривав своє обличчя під маскою - чи це чесно?

Ти ТІЙ, кого в собі не видавав.

Я хотіла почути Твоє серце,

Що істинно б'ється в грудях.

Але ти –один із тих…. МИРАЖ.!

Не бачу сенсу писати, реальне обличчя колись твоє знайти.

Я така впевнена була, що в сотні осіб твоїх.

Ти цього разу був справжнім.

З такою ранимою душею,

Наче скрипка поруч плаче.

Знову спокій. Я не відкрила до кінця усі думки.

Ти в Києві, я з Дніпра.

Встромляємо кнопки. Ми бачимо на моніторі

Лише Нікі-образи, необхідні один одному, але вже ВЧОРА.

Хто знає, що могла розповісти,

Можливо словоте, на яке ти чекав

А може – це просто ВІДЛУННЯ.

Але віри не було. Підстерігав мене черговий, звичайний Фінал.

---