Наша тендітна демократія
Нинішня влада в Угорщині зробить все, що в її силах, щоб забезпечити собі неусувність
- Шість років тому Ви стверджували, що демонтовано багато фундаментальних інститутів угорської демократії, що Угорщина стала автократією. Чи були Ваші передчуття вірні?
— Цілком, на жаль. Дослідник зазвичай відчуває гордість, коли першим розпізнає певні тенденції. Однак моя гордість згірчена, правильність моїх передбачень приправлена смутком.
— Однак Угорщина не є винятком. Ви пишете, що близько 10% населення 47 посткомуністичних країн живе в демократичних державах, 15% — під автократією, а решта — під диктатурою. Виглядає, що демократія не виняток. Чи за часів зміни ладу ми жили ілюзіями?
Інша історія - Китай. Протягом певного часу ми могли вірити, що їхня демократична еволюція, хоч і повільна, але не є обманом. Знаємо приклад Тайваню — диктатури, яка поступово переростає в демократію. Однак Китай не пішов цією дорогою. Важливо, як цей лад окреслює сам себе — Китай, за цим визначенням, є соціалістичною ринковою економікою з елементами китайської специфіки. Правляча партія може називатися комуністичною, але в моєму розумінні у Китаї панує капіталізм. А в політичному сенсі це диктатура: монопартійний лад, відсутність вільних виборів, терор.
У небагатьох країнах, які пройшли трансформацію, демократія зміцнилася так ефективно, як у балтійських. Після 2010 р. в Угорщині розмонтовано багато демократичних інституцій, їх замінили на автократичний режим. Польща зробила перші кроки у цьому напрямку, але ще не сказала останнього слова. Антидемократичний дрейф є загрозою також і для інших посткомуністичнихкраїна ці Центральної та Південно-Східної Європи.
— Чим відрізняється автократія?
— Нема консенсусу щодо того, що є демократія, автократія та диктатура. Панує хаос концепцій — і я не маю ілюзій, що мені вдасться навести порядок. Я візьму значно поміркованішу мету: запропоную словничок, що описує моє розуміння цих термінів.
Визначальні риси автократії вказав один із найбільших мислителів XX століття Йозеф Шумпетер. За ним пішло багато (у т. ч. Самюель Гантінґтон) тих, хто сприймає демократію як процедуру, послідовність дій, які забезпечують цивілізовану зміну уряду: згідно із законом, без кровопролиття.
Інакше є в недемократичних пристроях, де зміна владної команди відбувається нецивілізовано, зазвичай кровопролитно — наприклад, вбивають тирана, скидають режим палацової революції, прикладом тут є відсунення від влади першого секретаря ЦК КПРС Хрущова. Де зміна режиму є наслідком воєнного перевороту чи загрози загальної революції. Якщо уряд не вдається усунути, коли він залишається «зацементованим», то ми маємо справу з автократією.
Шумпетер та інші, зокрема я, звужують розуміння демократії в тій і тій формі правління, яка гарантує, що керівників можна відсунути від влади шляхом голосування. Це є мінімальною вимогою. Крім того, в автократії владна група демонтує механізми політичної рівноваги, checks and balances, які забезпечують реальні шанси змусити владу виправляти помилкові рішення у період між виборами та змінювати уряд шляхом виборів.
— Фарид Закарія писав про «неліберальну демократію» — устрої, в яких влада, здобута на леґальних виборах, зберігає видимість демократії, алесистематично розмонтовує систему checks and balances Ви ж вважаєте, що нема неліберальних демократій. Чому?
— Коли Закарія представив цю ідею, він не концентрувався на тому, як голосуванням міняти уряди, а лише на тому, як голосувала більшість під час виборів і як більшість, що перемогла, підтримувала одні демократичні структури, демонтуючи інше. У Тушнадфюрді [румунське село (Беїле-Тушнад), у якому Віктор Орбан вимовляє щорічне послання до угорських націоналістів, формулюючи основні ідеї своєї політики] з'явилося вперше поняття неліберальної демократії у його розумінні. Закарія, не погоджуючись із інтерпретацією Орбана, перевизначивши свою ідею. Я вважаю цю думку тупиковою: неліберальна демократія — це як атеїстичний тато, внутрішньо суперечлива прикметникова структура. Усі ліберальні демократії. Любов до прикметникових демократій у мене зникла за часів комуністичної диктатури, яка називалася «народною демократією», на відміну від «буржуазної демократії».
Щодо механізмів політичної рівноваги: згадаємо справу Ніксона, який підслуховував, щоб зміцнити свою позицію політичних супротивників. Коли про цю справу стало відомо, йому не вдалося переконати ні республіканських колег, ні генерального прокурора, ні голова комісії у справах судочинства Палати представників, щоб призупинити розслідування проти нього. Конґресмені не чулися пов'язаними «лінією партії», вони хотіли дізнатися правду — увімкнулась система рівноваг. Вона є важливим елементом демократії. Так само як вільна преса, в якій голос опозиції звучить щонайменше так само голосно, як і голос уряду.
Демократія є тендітною цінністю, тому що її вороги можуть скористатисяосновними правами - свободою преси, зборів та об'єднань. Архітектори автократичного устрою відпрацювали цей урок. Вони не дозволяють собі розкоші програти вибори, результат яких наперед не визначений.
— Оскільки так, чому це не звичайна диктатура?
— Диктатури та автократія мають певні спільні ознаки. У тому числі такі, що у кожному важливому питанні, а навіть у менш важливих, вирішує лідер. Але є також суттєві відмінності. Диктатура силою закону ліквідує багатопартійну систему. Опозиція в ній не слабка — її не існує, вона йде в підпілля. В автократії ж опозиційні угруповання можуть діяти режимом користується інструментами залякування, але не доходить до того, щоб катуваннями вибивати визнання або вводити масові страти.
Одним із найтрагічніших прикладів цього була Перша світова війна, коли хвиля націоналізму захлеснула обидві сторони, котрі обидві воювали між собою. Націоналістичне прагнення помсти рухало лідерами західних демократій, які, підписуючи мирну угоду, накинули Німеччині принизливі та неможливі до виконання умови.
У цьому контексті варто згадати феномен Трампа. Одна із двох великих американських партій номінує як кандидата на президента крайнього націоналіста. Навіть якби він не переміг на виборах, все одно політичний табір, який його підтримував, був би сильним, а його голос було б чути, тому що Америка є демократією. Останнім часом сильна хвиля націоналізму прокотилася Великобританією.
— Що Ви думаєте про угорський націоналізм?
— Я дуже турбуюся його зростаючою силою — не з себе, а з огляду на майбутнє країни. Не сперечаюся — в Угорщині автократія і націоналізм йдуть пліч-о-пліч. Тому автократвміє використати хвилю націоналізму у власному інтересі, і Трамп робить так само. Головним елементом його риторики є ксенофобія, спрямована особливо проти латиносів. Він також стверджує, що іммігранти мають надто легкий доступ на територію США; він відкинув думку Обами, що варто було б впустити 10 тисяч біженців із Сирії.
Комуністичні диктатури, які проголошували інтернаціоналістичні ідеї, також були схильні до націоналізму. У СРСР жертвою переслідувань ставали неукраїнські меншини, те саме можна сказати і про некитайські етнічні та мовні меншини в Китаї. Націоналізм — це хвороба не лише автократичних режимів, а й диктатури та демократії.
— Угорщина Орбана є автократією?
— Так, тому що ця система має усі конститутивні ознаки автократії. Цю епоху розпочав лідер, який оголосив, що хоче зміцнити систему щонайменше на десять чи двадцять років. І, що хоче зафіксувати свою позицію. З часу приходу до влади він та його партія Фідеш розпочали демонтаж систем рівноваги. Не як під час революції, яка одночасно охоплює всі владні центри, а крок за кроком.
Одним із їхніх перших рухів було обмеження влади Конституційного суду та введення в нього людей Фідешу. Потім настав час на нові медійні закони, які відкрили урядовій пропаганді майже необмежені можливості. Влада взяла під контроль і значну частину приватних медіа. Демонтаж системи рівноваги, що йде згори, поєднується з використанням інструментів ринку. Кульмінацією цього була зміна порядку виборів.
— Ви кажете, що спільна гра антиринкових та антидемократичних елементів поєднала систему Орбана в одну цілісність — держава не функціонує за правилами ринковоїекономіки. А як вона функціонує?
— Навіть у демократіях очевидно, що не можна залишати ринок самому собі. Немає економіста при здоровому глузді, який протестував би проти запровадження певного регулювання там, де є на те причини. Інтервенція держави явно потрібна у разі появи монополій. Але навіть тоді трапляються помилки. Наприклад, влада, яка є некомпетентною чи не розуміє ситуації, може встановити надто високі чи надто низькі ціни. Високі забезпечать керівникам монополії чималі вигоди, низькі спричинять збитки. Регулювання може бути поганим через чиюсь непоінформованість, але буває так і в результаті, наприклад, фаворитизування інтересів якоїсь групи. Приписами можна зруйнувати чийсь бізнес, щоб його могли дешево купити колеги.
Типовою для автократії є схильність регулювати всупереч ринку. Угорський уряд береться за регулювання набагато частіше, ніж цього вимагає здоровий глузд. Є безліч можливих премісів, що стоять за багатьма непотрібними, надмірними та нерідко явно шкідливими інтервенціями держави. Центральна влада хоче контролювати якомога ширший простір діяльності. Усвідомлення того, що ми «контролюємо все і нічого без нас не станеться» є потужною мотивацією. Але сильним мотивом є бажання утримати політичну популярність, давати популістські обіцянки.
— До чого призводить таке функціонування автократії?
— Помилково думати, що економіка, в якій робиться стільки поганого, має нарешті зруйнуватися внаслідок численних некомпетентних та упереджених хаотичних дій — хоч може бути й так. Держава не справляється з макіяжем, не повинна викликати економічної катастрофи — вона просто ускладнюєекономіці використання його повних повноважень. Вона стає недостатньо інноваційною, мало конкурентоспроможною, втрачає найкращих фахівців. Це стає помітно лише з часом. Трамваї їздять — але рідше, вчителі скаржаться — але не перестають вчити, медицина має серйозні проблеми — але лікарні й надалі піклуються про пацієнтів.
Економіка не перестає функціонувати — тільки не сягає того, що могла б. І починає програвати конкуренцію з країнами, де держава та ринок співпрацюють більш гармонійно, де люди, які займаються економікою, обговорюють між собою, що можна зробити, і прислухаються до голосу суспільства, перш ніж ухвалюють закон, який впливає на його долю. У минулому я часто сперечався з людьми, які стверджували, що радянська економіка не функціонує: хоч вона була незграбна і неефективна, але не впала до самого кінця, незважаючи на всі її добре відомі вади. Тільки дедалі більше відставала від свого історичного суперника — капіталістичного Заходу.
Питання, за демократії держава має менше сказати, ніж за автократії. Але ні в США, ні в скандинавських опікунських державах нікому не спадає на думку віддати освіту під контроль центру, як тепер в Угорщині.
- Фідеш безперестанку повторює гасла, відомі з часів реального соціалізму. Обіцяє повну зайнятість, проголошує перевагу державної власності, засуджує прагнення прибутку. Хоче відновити в Угорщині соціалізм, може, в іншій формі?
Те саме і в Угорщині. Настали добрі часи для тих, які користуються привілеями у сфері держзамовлень та тендерів, при розкручуванні бізнесу чи купівлі сировини та які можуть розраховувати на фінансову підтримку, коли трапляються проблеми. У поєднаній з приватною власністюАвтократії з'являються широкі кола, пов'язані принципу клієнтизму, завербовані з-поміж поплічників системи фінансової підтримки. В даний час можуть віддячити за ці послуги. Цей режим зовсім не хоче повернення соціалізму, бо чудово собі радить у капіталізмі.
— В Угорщині чинну владу вже не вдасться змінити голосами виборців?
— Тільки майбутні історики матимуть змогу відповісти на це запитання. Якщо виявиться, що уряд можна мирно, за допомогою виборчих скриньок, відсунути, то це означатиме, що я помилявся. Я не хочу нічого пророкувати. Тільки скажу, що угорський режим зробить усе, що в його силах, щоб забезпечити собі неусувність. Прошу мене вірно зрозуміти. Останнє, чого б я хотів, — це відбити бажання у тих, хто готовий боротися за зміну цього уряду, у людей, для яких дорогі такі цінності, як свобода особистості, свобода слова, свобода медіа, конституціоналізм, правозаконність та верховенство права. Вони не пов'язували те, що роблять, від ймовірності успіху. Вони не мають бути пасивними. Повинні діяти відповідно до власного розуміння, методів, які вважатимуть доречними.
Розмовляв Золтан Фаркаш, журналіст тижневика «HVG»
Янош Корнаї (1928 р.н.), один із найвідоміших угорських економістів.