Не готові піти
«БелПреса» розповідає про два села у Білгородській області, від яких залишилися лише храми
Є під Старим Осколом два храми, яких бути вже не повинно. Доля їх складалася по-різному, але обидва вони мали піти під владою стихій. Один мав віднести воду, другий – поховати земля. Але за довгі роки ні того, ні іншого не сталося. Храми залишилися одні на місцях, де колись були села, і стоять донині.
Церква у Бродку
Храм біля села Піщанка, між Старим Осколом та Губкіним, стоїть прямо на відвалах розкривних порід гірничо-збагачувального комбінату в покинутому селі Бродок. Люди залишили це місце, щоб кар'єр міг зростати. І ось село вже давно поховано під відвалами, а старовинний храм та сільський цвинтар тримаються. Колишні мешканці села протоптали доріжку до храму, хоч шлях і неблизький, принесли ікони, на купол, що руйнується, встановили дерев'яний хрест. Щодня для цього храму може стати останнім – з кожним вибухом руйнується будівля. І так уже понад три десятки років.
Брідок – старовинне село Старооскольського повіту. Стояло воно на березі річки Осколець, звідси й отримало свою назву. У якому році тут з'явилася кам'яна церква, наче ми вже навряд чи дізнаємось. За одними даними, храм Різдва Пресвятої Богородиці збудували у 1891 році, за іншими – Христоріздвяний храм з'явився у Бродку у 1791–1794 роках. Цегляну церкву збудували на совість. Вона вистояла і під час війни, й у роки, коли релігію замінили ідеї комунізму. У 1930-х храм перетворили на зерносховище, чому місцеві жителі були зовсім не раді, навіть зверталися до райвиконкому. Їхні старання виявилися марними: храм відстояти не вдалося, як не вдалося і врятувати його настоятеля – ієрея Михайла Горохова (1937 року його розстріляли).
Після загибелі настоятеля храм продовжили використовувати як зерносховище, кажуть, що ненадовго у ньому навіть відчиняли магазин. Будівлі, які були при храмі, розібрали, будматеріали пустили на сільські потреби – спорудили клуб.
Під час Великої Вітчизняної храм уцілів. Ходять легенди, що в ньому під час окупації навіть служив німецький священик.
Саша + Маша
Церква села Бродок велика, цегляна – на ті часи збудувати таку коштувало величезних грошей. Те, що вона з'явилася в маленькому селі, багато говорить про місцевих жителів – вони були людьми віруючими, благородними та щедрими.
Храм має форму хреста, це й зараз добре видно, якщо увійти до нього через головні двері. Усередині де-не-де можна побачити уривки євангельських сюжетів, які воістину дивом збереглися, а не впали разом з рештою оздоблення.
Вражає й те, що тиждень за тижнем, вибух за вибухом храм здригається, але не падає, не дає тріщин. Він стирається - червона цегла кришиться і падає акуратними пластами біля стін, а на змучених часом стінах красуються написи "тут був Вася", "Саша + Маша". В той час, як одні приносять у вмираючий храм ікони, інші доламують руїни старовинного пам'ятника.
На згадку про церкву
Після війни, у 1960–70-х роках, Бродок розселили. Добра частина місцевих жителів перебралася до сусіднього села Піщанка. Саме тут на згадку про втрачену кам'яну церкву у 2014 році відкрився новий храм Різдва Пресвятої Богородиці. І тепер самі колишні мешканці Бродка, їхні діти, онуки та правнуки приходять сюди на служби.
Напівзруйнований Христоріздвяний храм у покинутому Брідку дуже рідко, але все ж таки оживає. У ньому проводять служби. Так, у2014 року в ньому служив протоієрей Василь Істомін для учнів недільної школи та парафіян Іллінського храму Старого Оскола. Помолитися в тиші до самотнього храму йдуть парафіяни з усіх довколишніх сіл, приїжджають люди зі Старого Оскола та Губкіна.
Храм у Жуковому.
Церква на честь Курсько-Корінної ікони Божої Матері «Знамення», на відміну від Христоріздвяного храму, опинилася у чистому полі. Поруч немає ні будинків, ні асфальтованої дороги. При цьому церкву покинутої назвати складно. Так, вона напівзруйнована, так, стоїть далеко від дороги та населених пунктів, але до неї йдуть парафіяни, тут проводять служби.
Чому храм залишився один, та ще й у чистому полі? Відповідь на це питання прозаїчна. Пам'ятаєте повість Валентина Распутіна «Прощання з Матерою»? Село, яке приречене на загибель заради будівництва гідроелектростанції, величезне, могутнє дерево модрини, яке незважаючи ні на що залишається стояти в селі до останнього. Схожа доля і біля села Жукове. Йому довелося зникнути при затопленні Старооскольського водосховища, а найкрасивіший храм із червоної цегли так і залишився стояти один у полі як вічна пам'ять про старовинне село та його мешканців.
На відміну від героїв повісті старооскольці залишали рідне село з добрим сумом, з вірою в те, що життя кожного з них змінюється на краще. Було це у 1960–70-ті роки. Дерев'яні будинки місцеві жителі по колоди розібрали, кам'яні – рознесли по цеглині. Єдине, що не зачепили ні селяни, ні робітники, що прийшли, – храм. Він залишився один у центрі зниклого села і був готовий піти під воду, але вона зупинилася за кількасот метрів, навіть не дійшовши краю села.
Старооскольське водосховище почали створювати в 1968 році попроекту харківського проектного інституту водопостачання та каналізації До 1976 року будівництво завершилося. У ті роки загинули кілька сіл, щоб надати можливість збудувати водосховище.
Стародавнє село
Жуково стоїть прямо на межі Білгородської та Курської областей. Сьогодні місце, де воно розташовувалося, називається урочище Жуковим. У книзі «Списки населених місць української імперії, складені та видані Центральним статистичним комітетом Міністерства внутрішніх справ» 1859 року йдеться про те, що в селі Жуково при річці Герасим знаходилося 70 дворів і жили в ньому 341 чоловік і 420 жінок, були православна церква. Розташовувалося село на воронезькій поштовій дорозі з міста Старого Оскола до міста Нижньодевицьк. Скільки років Жуково точно не відомо, але ясно, що понад 300.
Храм ікони Божої Матері «Знамення» тут почали будувати 1766 року, освятили 1778 року. Збереглися відомості про те, що в 1908 році тут служили священик Сергій Клевенський і псаломщик Михайло Козловський.
Після революції, наприкінці 30-х, церкву перетворили на зерносховище. Спочатку місцева влада збиралася виділити під сховище півхраму, але потім передумали і забрали весь. У 1939 році віруючі навіть написали листа всесоюзному старостіМихайлу Калініну з проханням повернути храм. Звичайно, подібне прохання не було виконано. У війну храм уцілів, а 1943-го у нього з'явився настоятель – батькоОлександр Герасимов.
Настоятель
СвященикВолодимир Русін у книзі-життєписі протоієрея Володимира Отта». Горю бажанням служити Церкві» наводить слова з листування настоятеля із сином.
"Цей сільський храм, наполовину реставрований, був колись симпатичним", - повідомляв він синові.
Також Русин розповідає, щонастоятель з першого погляду зрозумів, що церкву треба продовжити реставрувати, і охоче взявся за справу:
«Спочатку отець Володимир прибув до Жукова без нічого. Треба було ще перевезти речі з Орла. Деякі речі (зокрема фісгармонію) він подарував своїм друзям. І морально, і фізично отця Володимира підтримували його знайомі з Орла. Приїжджали, щоби взяти участь у ремонтних роботах».
Завдяки новому настоятелю відроджуватися став не лише храм, а й вся парафія – на службу почало приходити більше людей, у тому числі з дітьми.
«Незважаючи на скромний сільський храм і ще більш скромне його оздоблення всередині, служби йшли бадьоро, і деякі (Вербне, Четвер, Благовіщення) пройшли при порядному збігу народу та численних причасників», – Русін наводить слова отця Володимира Отта у книзі.
1961 року церковну парафію в селі ліквідували, а за кілька років – і саме Жуково. Кажуть, що особливо завзяті прихильники комуністичних ідей намагалися знищити церкву, але єдине, що їм удалося – зірвати трактором головний купол храму. Отця Володимира Отта перевели до Іллінського храму Єздоцької слободи. Служачи там, він просив не залишати храм у Жуковому, відремонтувати його до кінця, але доля церкви, як ми знаємо, склалася інакше.
Незважаючи на всі нещастя, що спіткали храм, він не пустує. Про нього піклуються сьогоднішній настоятель Іллінського храму Василь Істомін разом із парафіянами та учнями недільної школи. Щороку тут на честь Курсько-Корінної ікони Божої Матері «Знамення» роблять генеральне прибирання, проводять служби. Очищають парафіяни і жуківська криниця, що дивом збереглася неподалік від храму. Вода у ньому завжди прозора, холодна і, кажуть, дуже смачна.