Одружуватися із завданням начальства
Повело тобі, хлопець
− Красива пара! Без окулярів видно, за коханням одружуються, – усміхається мій співрозмовник Максим Єгорович. – Колись мене, ось такого ж молодого, мало не одружували з панської волі.
– Вас? – я здивовано округлив очі.
Важко було уявити собі таке, дивлячись на його скуйовджені вітром сивину, прямі злами ліній підборіддя і мудрий погляд гарного літнього чоловіка.
– До армії я встиг шофером попрацювати, – клацнув запальничкою Максим Єгорович. – У військкоматі призовників уважно оглянув важливий полковник із Москви. Вибрав п'ятнадцять хлопців: всі широкоплечі, осанисті, високі. Так я потрапив до школи водіїв при Міноборони СРСР, а потім до генерал-полковника з дуже відомим прізвищем.
Гараж міністерства ще до війни збудували американці. Граніт, мармур, машини на шести поверхах. Жили в окремих кімнатах, у їдальні обслуговування з офіціантками. Що ще треба солдатові? Але коли через три роки мені запропонували надстрочку на найвигідніших умовах, я відмовився. Краще гризти сухарі, ніж холуйствувати, хай і в генералів. Військова еліта – ще півбіди, але частіше обслуговуєш їх дружин та дітей. А це гордість, панство і повальна розпуста. Тільки старий генералітет ще якось зберігав честь і порядність, хоча…
Одного разу з моїм начальником ми під'їхали до літака з Тбілісі, що тільки-но приземлився. На заднє сидіння машини льотчики завантажили три ящики південних фруктів – подарунок колезі від командувача Закавказького військового округу.
Обмазане гранатовим соком обличчя генерал-полковника світилося блаженством. Досить чавкаючи, вінзрізав шкірку з апельсинів та гранатів і кидав мені під ноги.
Перед виходом з машини начальник прикрив шматком брезента ящики з фруктами і буденно розпорядився: «Ввечері відвезеш Галину до театру. Одягнешся по громадянці і посидиш із нею на спектаклі. Пощастило тобі, хлопче: Галя хоче за тебе заміж. Тесть тобі постарається: в інститут влаштує і хорошу роботу визначить. Закордон побачиш... Завдання зрозумів? Не чую!" "Є", - приречено видавив я.
– Галина – подруга молодшої доньки генерала. Прищава некрасива дівчина, дочка відомих батьків. Я знав, що в московській еліті одружуються тільки зі своїми, а до нового дворянства ще жодного шофера не присвятили. А тут ... Після вистави Галя попросила відвезти її на дачу і за шампанським зізналася мені в коханні. Я дістав із нагрудної кишені фотокартку моєї дівчини: «Що мені з нею робити? Ми одне одного любимо. Щодня я отримую листа, де замість підпису число днів до кінця служби». Галя сіла на мої коліна, обвивши шию руками: "Я зроблю все, щоб ти про неї забув".
Не встояв я того вечора. Але чого не горіти, того не запалити. Через день несподівано приїхала моя наречена, наче почула лихо. В очах тривога та кохання. У заводській бухгалтерії, де вона працювала, всі знали про солдата-нареченого в Москві, тому і відправили її з якимсь звітом до столиці. На нову зустріч із Галею я не поїхав, порушивши наказ начальника.
На подив, замість обіцяного розлютованим генералом дисбата, мене перевели до іншого начальника. Досі згадую його з вдячністю. Куди б не приїхали, його друге розпорядження: "Не забудьте нагодувати водія". Пізніше я дізнався, що про мій переклад клопотав батько Галини. Він вважав мене негідним дочки, але вчинив по-чоловічому, поставивши себе на моє місце. Галина мстити не стала: чи батькапобоялася, або з іншим швидко втішилась. Через рік я повернувся до Харкова і незабаром одружився зі своєю нареченою. Скільки років разом!
Але випадок у Москві – це так, лютики, лоскіт долі. У моєї родички все куди серйозніше. Вона оперна співачка, а її син Віталій – танцівник із міжнародним ім'ям. У його школі сучасних танців уся золота молодь міста. Половина учениць змагається за кожен комплімент та знак уваги коханого у прямому розумінні слова тренера. Все б нічого, але до цієї половини приєдналася і Оксана – дочка мера міста, яка вважає всіх мешканців своїми кріпаками.
Яких тільки хитрощів не використовувала Оксана, щоб підвести обранця до вівтаря: обіцянки, підкуп, погрози, спокуша. Не раз і не два Віталій ввічливо відмовляв, але щоразу натиск мерської доньки ставав сильнішим.
– Якось о п'ятій ранку у квартиру Віталія наполегливо зателефонували: «Відкрийте! Наркоконтроль! І, не чекаючи відповіді, зламали двері. Мати Віталія встигла зателефонувати до знайомого генерала міліції, давнього шанувальника її таланту. За півгодини генерал приїхав із командою омоновців і наказав старшому групі наркоконтролю негайно залишити квартиру. З'ясувалося, що ордери на обшук не було. Для страховки омоновці провели ретельний, але акуратний обшук. Наркотиків не виявили.
До Віталія дійшли чутки, що мер міста неодноразово відмовляв настирливу дочку дати спокій тренеру: «Наречених повний передпокій. Навіть із Києва до тебе придивляються. А ти за танцюристку безрідного вчепилася». Але Оксана лише тупала ніжкою.
Через три дні Віталія під конвоєм доставили до військкомату. Хоча призову ще не було, хлопцю запропонували термінову службу у повітрянодесантних військах. Мати знову кинулась у ноги міліцейському генералові. Але відійти від армії виявилося непросто.Генерал міліції зв'язався зі знайомим колегою з армії, і той на тиждень визначив Віталія до військового училища. Ні кроку без охорони, і жодних дзвінків. Приставлений офіцер навіть спав в одній кімнаті з Віталієм, розстебнувши кобуру.
Наразі хлопець служить денщиком у великого воєначальника у столиці. Чекає час. Від генерала ні на крок. Навіть у звільнення не ходить. Але де погано, там і кохання. Танцювальні уроки для онуки генерала запалили неабиякі почуття. Вже про весілля говорять.
А Галину, ту, що за мене заміж рвалася, нещодавно по телевізору показували. Вона велика людина у Москві. Знала б моя Оля, що та свого часу на мене око поклала. А я про свій вибір не шкодую. У покупного подружжя руки завжди пов'язані. Вони як домашні тварини: любити їх люблять, але хто з ними зважає?