Оксана Мала - дівчинка-собака - біографія, фото, відео
Зміст
МАУГЛІ, ЩО ПОВТОРИЛА ДОЛЮ 17-РІЧНЯ ВИХОВНИЦЯ ОДЕСЬКОГО ІНТЕРНАТУ ОКСАНА МАЛА ЗОВСІМ НЕ ОБИЧАЄТЬСЯ, КОЛИ ЇЇ НАЗИВАЮТЬ ДІВЧАТКОЮ-СОБАКОЮ
Багатолітня праця вихователів, які намагалися повернути дитині, усиновленій тваринам, людське обличчя, ледь не перекреслили зйомки фільму про долю собачої годівлі
"Після дев'яти років олюднення Оксана все одно любить усамітнитися і повити"
У кімнату входить дівчинка - маленька, сором'язлива. На вигляд їй дев'ять, не більше, хоча насправді скоро виповниться вісімнадцять. Якщо вона чим і нагадує собаку, то лише своєю клишоногою, з підкошуванням ніг ходою - інших слідів дикості в людині, що повторила в наші дні долю Мауглі, не знаходжу. Оксана зараз нічим не відрізняється від своїх подружок за інтернатом. Від життя в будці у неї, кажуть, збереглася лише звичка спати, згорнувшись по-собачому клубком.
- Випадок з Малою справді унікальний, - погоджується вихователь Юлія Вершок. - Пропрацювавши в інтернаті багато років, я ні з чим подібним не стикалася. Пам'ятаю, коли Оксану привезли до нас, у всіх був справжній шок: дитина рачки по-собачому стрибала по двору — та так швидко, що не наздогнати. Раз у раз норовив кудись застрибнути чи перемахнути через лаву. Плакати дівчинка-звірятко не вміла, а від образи жалібно скигнула. Коли хотіла почухатися, підвела ногу і, закинувши її за вухо, швидко ворушила пальцями. Ретельно викушувала бліх. Всі ці рухи були для неї суто рефлекторними. Словами Оксана користувалася неохоче, хоча звернену до неї мова чудово розуміла. Її ж мова була іншою - безсловесною. Чимало зусиль було витрачено на те, щоб навчити дівчинку їсти, як люди. Зазвичай вона в одній тарілці змішувала салат, суп та друге.блюдо, виливала туди ж компот, а вже потім починала сьорбати це місиво, голосно чавкаючи. Діти, звичайно, сміялися і дражнили її. Про своє колишнє життя вона розповідала дуже мало - щось про будку і собаку. Але що там правда, а що вигадано? Дитина сильно відставала у розвитку. Тож насправді про життя дівчинки до вступу до нашого дитячого будинку мало що відомо. У її документах записано, що Мала – сирота, а до нас прибула із Цюрупинського інтернату Херсонської області.
Насилу позбавлялася Оксана від звичок тварини - майже десять років минуло, перш ніж дівчинка стала схожа на тутешніх дітей. Вихователі та персонал терпляче вчили її всьому, що притаманне людській істоті, намагаючись ні на хвилину не залишати одну. Відволікти, зайняти, змусити забути - таким було педагогічне завдання, з яким в Одесі чудово впоралися. Дівчинка зараз читає та трохи пише, вважає в межах двох десятків. Вона навчилася простим речам – вмиватися та чистити зуби, обслуговувати себе. А головне, навчилася спілкуватися з людьми. Хоча тваринні інстинкти в'їлися глибоко.
— Іноді вечорами Оксана намагається все-таки усамітнитися, щоб підстрибом пробігтися садом, — стверджує директор дитячого будинку-інтернату Тетяна Кириченко. - Чи бачили її фігурку? Все тіло дівчинки ніби готується до стрибка - у неї досі неправильна постава. Так, її поведінка спочатку наводила на думку, що виховав Оксану собака, хоча ми не знаємо, як це точно було. У всякому разі, коли вона починала вити, в окрузі всі собаки відразу відгукнулися.
Одним словом, набуті в ранньому дитинстві звички тварини поступово забулися. Залишилася тільки якась надто сильна прихильність до тварин. Оксана вже нічим, здавалося, від своїх подруг не відрізняється. І раптом.
"Хочете з менедурну зробити?"
- Телевізійники з Москви працювали у нас кілька днів і просто-таки скористалися тим, що мені довелося відлучитися на пару годин у господарських справах, інакше я нізащо не дозволила б подібні зйомки! — журиться Тетяна Валер'янівна. - Ми стільки років працювали, щоб дитина забула своє минуле, свої старі звички! А вони намагалися занурити його в колишній стан і сколихнули те, чого не можна чіпати.
Після від'їзду журналістів Оксана ні-ні та й знову смутніє. Забувши, вона з невимовно сумною фізіономією виє на місяць. А нещодавно вкусила Наташу Орлову, свою подружку.
- Та ні, не дуже боляче, - усміхається Наталка. - Але вона такого вже дуже давно не робила.
- Дівчинка стала якоюсь напруженою, тривожною, іноді агресивною, - стверджує її вихователь Ніна Ригіна. - У неї розладналися стосунки з дітьми. Але головне, Оксана раптом дізналася: вона не сирота, має сім'ю. І коли дівчинки, подивившись телепередачу про свою подругу, кажуть їй, що рідні покинули її, віддали собаці, значить, вони погані, Мала розлютується і щосили захищає тих, про кого давно забула. Тепер вона чекає, що хтось влаштує їй зустріч із батьком, братами, хрещеною.
- Мама була погана, вона мене била і не давала їсти, а тато захищав, - розповідає мені Оксана. - Тату добрий, я його люблю.
- Ти пам'ятаєш? - цікавлюся я.
- Ні, на касеті бачила, - відповідає.
У голові у неї все переплуталося: раптові яскраві спалахи ранніх спогадів, знятий телевізійниками фільм, їхні розповіді про село, де воно народилося.
Двірняга навчила дівчинку всьому, що сама вміла
Село Нова Благовіщенка Горностаївського району на Херсонщині - загублене царствонашої героїні.
- Чому брехню по телевізору показуєте? Неправильне ваше кіно! - накидаються на мене селяни з докором.
Я намагаюся втлумачити людям, що не маю жодного відношення до телесюжету, знятого московськими колегами. І, схоже, марно.
- Явна байка! - обурюються вони. - Ми ж жили тут і все бачили! Навіщо вигадали, ніби Оксану у дворі на ланцюзі тримали. Мовляв, короткий повідець – ось і вся її свобода. Та у Малих і собаки не було! Так, Валька недолугою була, пила, гуляла, може, й недоглянута дитина була, може, навіть голодувала. Тому й позбавили їх із Сашком батьківських прав, забрали дітей. Хлопчиків раніше, а Оксану трохи пізніше. Однорічна була дівчина. Більше ми її з того часу не бачили.
— Оксані було не більше року, коли її забрали з нашої Благовіщенки. Я тоді була головою жіночої ради, часто була в цій неблагополучній сім'ї і добре все пам'ятаю, - стверджує Ліда Жупіна.
Відмахнутися від усіх цих свідчень не виходить ще й ось чому: вчені Одеського педагогічного університету стверджують, що в Оксани добре сформована мова. Значить, до трьох років вона зовсім не мешкала в собачій будці. Інстинкт тварини виробився пізніше. Ймовірно, припускають майстри-дефектологи, в будці вона жила не завжди, епізодично. Але якщо Оксану оформили до Херсонського Будинку дитину у однорічному віці, а звідти перевели до Цюрупинського інтернату, після якого і направили до Одеси, то що накажете думати? Керівництво Будинку дитини у Херсоні відмовилося спілкуватися з кореспондентом "ФАКТІВ" без втручання прокуратури. У Цюрупинському інтернаті моїм московським колегам взагалі заявили: дівчатка на прізвище Мала там ніколи не було. І так і сяк намагаюся скласти докупи частини цієї головоломки. Може, хворийдитина все нафантазувала? Може, не було великого доброго білого собаки та будинку-конури.
-- Та ви що! - Заперечує Тетяна Кириченко. - У тому, що інстинкт тварини у дівчинки вироблений немає жодних сумнівів. Собачі звички не могли взятися нізвідки, таке вигадати просто неможливо.
То в чому ж тоді причина здичавіння людського дитинча? На відповідь наштовхнув розмову в будинку батька Оксани. Мама дівчинки поїхала з Нової Благовіщенки майже відразу, як її позбавили батьківських прав. Кажуть, навіть у розшук подавали. Олександр одружився вдруге. Його нинішня дружина Шурочки на той час мала своїх шестеро дітей: хто виховувався в інтернатах, хто жив удома. А Толика та Ніну вони вже разом прижили.
– Дітей ми любимо, – добродушно посміхається Олександра Павлівна. — Щойно з Сашком зійшлися, насамперед почали розшукувати його синів та доньку. На той час їхнього Юру хтось уже всиновив, а з Сергієм та Оксаною ми бачилися часто. Дівчинку знайшли в будинку дитини в Херсоні, а коли її перевели до Цюрупинського інтернату, туди приїжджали розумілись. Потім вона підросла, і, пам'ятаю, Сашко захотів узяти доньку на літо до села. Але нам дали від воріт поворот: мовляв, хто ви їй? До цього ми представлялися дядьком і тіткою. Тоді Сашко взяв у сільраді довідку, яка засвідчила його батьківство. Та й віддали нам дівчисько на канікули, бігала тут.
- Згадайте, будь ласка, - прошу Шуру, - якою вона тоді була. З ким грала? Які звички мали дівчинка? Що кохала?
- Ну, ви й спитали! - знизує плечима жінка. — Я ж з шостої ранку на фермі. Коли мені було стежити за нею? Ну, грала тут собі. Може, тоді й потоваришувала Оксана з добрим собакою? Адже весь день, з ранку до вечора, вона була надана сама собі.
- А хто в нас тоді в будціжив? - прислухаючись до нашої розмови, намагаються згадати діти, яких повно на дворі. - Мухтар? Чи Туман?
Компанію Тумана та Мухтара, на увазі вічно зайнятих дорослих, дівчинка, очевидно, і віддала перевагу. Їй катастрофічно не вистачало уваги, ласки та кохання, а в суки тільки потопили цуценят, і все своє невитрачене материнство дворняга подарувала Оксані. І навчила Малу всьому, що сама вміла.
- Того літа, коли Оксана останній раз у нас гостювала, вона поводилася якось дивно: гавкала, по-собачому скакала по двору, - згадує Шура.
- Кажуть, донька вовною обросла, як собака. Це правда? - входить у розмову Сашко, батько дівчинки. Він сумує за нею і готовий хоч сьогодні їхати до Одеси, але злидні не пускає. У їхньому будинку нині кінці з кінцями ледь зводять.
Знову воскресле в кадрах телепрограми минуле сколихнуло і Оксану. Тато і брат Сергій - найчистіший і найсвітліший спогад її дитинства. Роки не зробили дівчинку черствою, вона досі чіпляється за примарні узи, що зв'язують її із загубленим у херсонському степу селом, з добрим собакою та хресною Шурою, про чию руку можна потертися щокою. Мабуть, сім'я погодилася б на її переїзд до Нової Благовіщенки - навіть усупереч тяжкому матеріальному становищу. Адже за кілька місяців Оксані виповниться вісімнадцять, і її переведуть у "дорослий" інтернат для психохроніків. Втім, керівництво Одеського будинку-інтернату бачить майбутнє своєї вихованки інакше.
- Ми збираємося звернутися до нашого профільного міністерства з проханням дозволити Малій залишитися у нас. По-перше, з нею ще треба працювати, а по-друге, дівчина була б чудовою помічницею будь-якої нашої санітарки - вона дуже працьовита, відповідальна. Та й звикли ми до Оксани, – каже Тетяна Валер'янівна.
Аледівчинка-собака наполегливо рветься в джунглі життя, вперто повторюючи: "Хочу додому, до тата". Вона думає, її там любитимуть. Так, як це робила дворняга: притиснувши до теплого боку.