Ольга, що побувала в полоні у сомалійських піратів, бездробно в трюмі ми провели 28 годин без води і їжі
Як виявилося пізніше, пірати навіть не здогадувалися, що на борту яхти були жінки
"Весь час пірати зверталися з нами коректно"
"Le Ponant"? Це її перше плавання?
- Ні, Оля плаває вже третій рік. Вона закінчила наш Сумський педагогічний університет факультет іноземних мов. Досконало володіє англійською та французькою. Але влаштуватись на роботу в Україні їй не вдалося. До того ж, у Олі з дитинства була мрія — вона хотіла плавати на кораблі. Тож поїхала за кордон, закінчила там курси та влаштувалася плавати на судно.
— Використовуючи інтернет, на одному із сайтів знайшла пропозиції щодо найму на роботу на круїзних кораблях, — розповідає Ольга Бездрабко. — Я знаю іноземні мови, тож робота мене зацікавила. Після співбесіди через якийсь час мені запропонували роботу на яхті «Le Ponant».
— Як вийшло, що корабель був захоплений піратами?
— Про те, що входимо до небезпечного для плавання району, ми були попереджені. На яхті навіть був план дій у разі наближення піратів, і з командою провели інструктаж. Але все сталося так швидко, як у кіно. До яхти наблизилися два швидкісні човни із озброєними людьми, які легко проникли на борт. У неї така конструкція, що зробити це не складає труднощів. Коли ми зрозуміли, що нас захопили пірати, капітан яхти дав вказівку, щоб усі жінки команди спустилися з верхньої палуби до одного з відділень трюму. Звісно, нам усім, я маю на увазі жінок, було страшно. Не боїться лише дурень. Тим більше, що ми знали про піратів лише з бойовиків.
- У вашому випадку всебуло інакше?
— Після того, як ми спустилися до трюму, ми виявилися ізольованими від інформації. Не знали, що відбувається на яхті і куди вона прямує. Зрозуміло було тільки, що яхта кудись пливе, ми здогадувалися про це по шуму двигунів. У трюмі ми знаходилися 28 годин – не маючи ні води, ні запасів продовольства. Потім довелося вийти із трюмного приміщення. До того, як ми вийшли, пірати взагалі не знали про наше існування на судні. Тож коли вони нас побачили, виникла німа сцена. Нас помістили в одну з кают яхти і, як не дивно, нагодували. І взагалі, весь час пірати зверталися з нами коректно. Напевно, вони теж мають якісь правила поводження із заручниками. У всякому разі, жодного насильства щодо членів екіпажу не було.
— Де був весь екіпаж яхти після захоплення? Чим ви харчувалися? Які виникали проблеми?
— Чоловіча частина екіпажу першу добу перебувала на верхній палубі під охороною. А після того, як ми вийшли з трюму, всю команду в повному складі розмістили в одному із салонів яхти. Запасів продовольства та води на яхті було цілком достатньо, і жодних проблем із харчуванням не виникало. Весь тиждень, проведений у заручниках, ми намагалися не думати про погане, дуже сподівалися, що нас скоро звільнять.
Найстрашніше мені було, коли ми перебували в трюмі, не знаючи ситуації на яхті і не маючи жодних контактів з іншими членами екіпажу. Після того, як нас об'єднали, стало трохи легше і спокійніше. Щоправда, здебільшого ми мовчали. Кожен думав про своє. Хоча коректне ставлення піратів до всієї команди і особисто до мене не давало особливого приводу для хвилювання, одна думка не давала нам спокою: коли нас зможуть звільнити?
- Як вас звільняли? Страшно було?
- Ні. Відчували лише радість. Страшнобуло, коли нас перевозили швидкісними човнами. На морі того дня було сильне хвилювання. Зате потім, коли я зрозуміла, що нас звільнили, так зраділа. Насамперед, звичайно, зателефонувала додому.
"Я готовий був продати машину, щоб допомогти звільнити дочку"
— А звідки ви дізналися про захоплення судна? - Запитала я батька Ольги.
- З випуску новин по телевізору. Для нас це було страшним ударом. Найбільше лякала невідомість. Думаєте, як нам було дивитися, коли президент Франції Ніколя Саркозі, зібравши всіх родичів захоплених піратами членів екіпажу, пообіцяв, що жодне волосся не впаде з голови членів екіпажу яхти, а також, що для надання допомоги в район вислали кораблі військово-морського флоту Франції.
— А вам ніхто не зателефонував?
- Я сам дзвонив. Двічі — до посольства України у Франції та до Міністерства закордонних справ. І зрозумів, що ми нікому не потрібні. Нам обіцяли передзвонити, але жодного дзвінка ми так і не дочекалися. Адже я був готовий продати свою машину, щоб, отримавши гроші, хоч якось допомогти своїй дочці
— Як ви протрималися весь цей тиждень? Звідки дізнавалися новини?
— У сусіда з квартири поверхом нижче телевізор приймає канал французьких новин, він має й інтернет. Так от, його телевізор працював цілодобово, а якщо в інтернеті з'являлися нові подробиці, то Борисович їх роздруковував і одразу приносив нам. Дякую йому — він цілий тиждень був на зв'язку, і всі новини ми дізнавалися першими.
А потім, знову ж таки з теленовин та інтернету, ми дізналися про порятунок екіпажу. Після цього було повідомлення МЗС України про те, що дочка у складі команди яхти приземлилася у Парижі. І по телевізору дивилися, як їх в аеропорту зустрічають президент Франції та родичі. Я писатиму листаподяки президентові Франції за порятунок моєї дочки. Ось Оля перекладе мені його французькою мовою, і я відправлю листа Ніколя Саркозі.
— Ви сподівалися, що заручників звільнять так швидко?
— Ми з дружиною налаштовувалися на те, що мінімальний термін місяць. З інтернету дізналися про випадки захоплення кораблів. Приблизний термін звільнення заручників у випадках — місяць. Нам пощастило, що обійшлося тижнем. Але який.
— А що казала Ольга, коли прилетіла?
- Та нічого особливого. "Привіт у мене все нормально".