Свідки депортації
«А хто нас вислав із Криму, / щоб засліпли його очі. / А хто нас вислав із Криму – / будь проклятий він назавжди».
Автор пісні «Урал-даг'и» («Уральські гори») кримський татарин Алі Алієв написав ці рядки, будучи вигнаним із рідної землі. Пізніше, за цей вірш він ще кілька років проведе на засланні, в одному з віддалених селищ Сибіру.
«Життя на чужині в нелюдських умовах, сповнене бід і горя, тяжка праця, безвихідь і відірваність від рідного краю. Протест проти насильства та несправедливості – все знайшло своє відображення у цій пісні», – розповідає він.
Сестренка в ті дні якраз захворіла, температура. Солдат побачив, що їй погано, підійшов до матері і спитав, що з нею. Мама сказала, що хворіє. Тоді він вирішив принести пігулки, але зробити це йому не дозволив офіцер, сказавши, яка різниця, коли вона «здохне»: зараз чи за годину», – ледве стримуючи сльози, продовжує свою розповідь Алі-бей.
Дорога на чужину була довгою і нестерпною. Вагони, в яких раніше перевозили худобу, стали «будинком» для десятків тисяч кримських татар на кілька місяців, поки вони були в дорозі. «До нас у вагон жінку посадили, вагітну, з донькою 6-7 років, – згадує Алі Алієв. - Стала вона народжувати, наші люди почали приймати в неї пологи. Вона народила, все було гаразд. Тут поїзд у якомусь селі зупиняється, дивимося, солдати прийшли, почали її витягувати, а вона мокра вся, дитина мокра, плаче. Ми запитуємо: куди, навіщо, а вони у відповідь нам – за нею приїдуть».
Доля тієї нещасної жінки залишилася невідомою. «Досі не знаю що з нею. Мабуть, її витягли та викинули. Таке страшне, таке приниження,образа! Хіба так можна?!» – не стримуючи емоцій, каже Алі-бей.