Терапія без терапевтичного кабінету
Як перший особливий клінічний випадок ми хочемо представити дійсно незвичайне терапевтичне втручання, яке напевно викличе безліч реакцій у відповідь, особливо у тих читачів, хто твердо переконаний в абсолютній необхідності жорсткого сеттингу (організаційні (просторові, тимчасові і т.д.) рамки психотерапевтичного сеансу). - Прим. пер.) у психотерапії. Отже, я був запрошений до одного з міст північної Італії для проведення циклу лекцій для вихователів. Наприкінці однієї з лекцій одна вихователька попросила мене про приватну співбесіду. Молода двадцятичотирирічна жінка благала зайнятися нею, оскільки вже два роки вона страждала частими нападами паніки, що викликають повний ступор, а іноді й непритомність. Молода жінка розповіла, що ці кризи почалися у неї після серії анксіогенних медичних обстежень, яким вона мала піддатися через підозри у тяжкій хворобі, які згодом не підтвердилися. З того моменту у неї почалися напади паніки. Вони ставали дедалі сильнішими і частішими, тому вона кілька місяців тому була змушена тимчасово перервати роботу.
Молода вихователька була вражена і здивована такою схильністю лектора і абсурдною ідеєю про проведення психотерапевтичного втручання в таких незвичайних умовах. Ось таким чином лікування проблем молодої жінки було розпочато негайно у тій самій будівлі, в приміщенні поряд із аудиторією, де проходили мої лекції. Так, на практиці, пунктуально дотримуючись протоколу лікування фобічних розладів, описаному в попередньому розділі, було здійснено перше реструктурування (страх допомоги) та було дано перше розпорядження поведінки («вахтовий журнал»).
Друга зустріч відбулася через два тижні і відбулася в ресторані вчас обіду. Молода жінка передала мені листки із записами і розповіла, що кілька разів використовувала «вахтовий журнал» під час нападів паніки, але їх було рішуче менше, ніж зазвичай; потім вона повідомила про своє спостереження, що при записі епізодів її тривожність та страх зменшувалися; і, нарешті, вона заявила, що вирішила більше нікого не просити про допомогу — ні родичів, ні нареченого.
Тому я звичайним чином перейшов до перевизначення ситуації, наголосивши на тому факті, що проблеми вже не здаються їй більше такими непереможними і непереборними, як раніше.
Далі дівчині були дані:
1) припис продовжувати записи у «вахтовому журналі»;
2) парадоксальне розпорядження щоденної півгодинної «фантазії страху».
Третя зустріч пройшла в приміщенні поряд з аудиторією, де проходили лекції приблизно через десять днів. Дівчина розповіла, що за цей час з нею трапилося лише два напади паніки, але вони були скоріше легкими та короткими, контрольованими за допомогою записів у «вахтовому журналі». Що ж до «фантазії страху», то дівчині зовсім не вдалося відчути себе погано: як тільки вона починала думати про хворобу або про страх поганого самопочуття, її думки йшли зовсім в іншому напрямку, вона навіть починала думати про кумедні речі та про щасливі моменти своєї життя.
Тоді було зроблено подальше перевизначення проблеми та ефекту, викликаного розпорядженнями, та зміцнення віри пацієнтки у свою власну здатність до вирішення своїх проблем. На закінчення було ще раз дано два попередні приписи поведінки.
Четверта зустріч знову пройшла в ресторані за обідом, через два тижні. Дівчина розповіла, що за цей період часу з нею не трапилося жодного нападу паніки, лише кілька моментів тривожності.які вона не записала, оскільки вони здалися їй настільки слабшими за всі попередні відчуття, що не заслуговували на увагу. Крім того, вона розповіла, що протягом щоденної півгодинної «фантазії страху» їй зовсім не вдавалося злякатися, навпаки, їй спадали на думку позитивні думки, які їй хотілося б здійснити.
На цьому етапі, після зробленого знову-таки загальноприйнятим способом перевизначення ситуації, що рішуче змінилася, і з упором на продемонстровані пацієнткою значні особисті здібності, два попередні приписи були зняті; дівчині було запропоновано повернутися на роботу і виконувати «припис антрополога», як у школі – з колегами та дітьми, так і поза школою – з родичами, друзями та сторонніми людьми, яких їй довелося б зустріти. Через два тижні відбулася остання «терапевтична» зустріч — знову в ресторані за обідом. Дівчина розповіла, що вона повернулася до роботи абсолютно без проблем, навіть навпаки, займаючись дітьми, спостерігаючи за ними та вивчаючи їх, у неї виникло багато позитивних роздумів, у той час як спостерігаючи за колегами, вона помітила у деяких із них деякі дивацтва, та це справило на неї позитивний ефект, оскільки тепер вона більше не почувала себе єдиною «рідкісною твариною». На цьому етапі ситуація була радикально перевизначена — було приведено в дію звичайну стратегію останньої сесії. Дівчині було запропоновано зателефонувати за місяць, щоб поінформувати про свою ситуацію. Вона пунктуально зателефонувала і повідомила, що вона більше не мала нападів паніки і що вона почувається так добре, як рідко почувала себе раніше.
Очевидно, що на підставі одного вилікованого випадку не можна зробити жодного достовірного висновку. Однак нам здається, що цей прикладповинен змусити терапевтів задуматися про те, що для досягнення змін не таким незамінним є той ригідний традиційний сеттинг психотерапії з встановленою частотою сесій, у певному приміщенні, з кушеткою або кріслом, розсіяним світлом і т.д. До того ж, щось подібне було продемонстровано самим Фрейдом при вирішенні психосексуальних проблем Малера. Дійсно, Фрейд вилікував Малера, який був його добрим другом, за один повністю проведений разом з ним день, коли вони обідали і гуляли Віднем (Fachinelli, 1983). У цьому випадку Фрейд вступив у суперечність зі своїми власними приписами, що стосуються психоаналітичного сеттингу, проте він здійснив безумовно блискуче терапевтичне втручання, коротке і сфокусоване на конкретній проблемі.
Випадок 2. Реструктурування значимості братніх відносин
Один уже немолодий психіатр звернувся до нашого Центру з проханням пройти навчання нашому методу. У ході попередньої співбесіди виявилася критична ситуація, і його прохання про навчання перетворилося на прохання про допомогу.